Книга пам`яті України Кіровоградська область

NOTE: To use the advanced features of this site you need javascript turned on.

НОВИНИ

 

ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ НА ТЕРЕНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ

Перш, ніж почати писати історію репресій громадян нашого краю російською комуністичною окупаційною владою у 1917-1991 роках (звичайно, репресії - не чисто більшовицький винахід, що й конкретизуємо першим розділом нашої розвідки), слід означити територіально поняття краю, оскільки за тривалий період XX століття воно суттєво мінялось. Кіровоградська область була утворена у січні 1939 року. У 1954-ому в зв'язку з утворенням Черкаської області, якій було передано північно-східні райони (Кам'янський, Чигиринський і частину теперішнього Смілянського), Кіровоградщина натомість отримала північні райони Одещини (Гайворонський, Ульяновський, Голованівський і Вільшанський) - з цього часу межі Кіровоградщини стабілізувались по нинішній день. До 1939 року частини території сучасної Кіровоградщини входили до Херсонської, Одеської, Миколаївської, Харківської, Київської, Подільської, Кременчуцької губерній, так само й до різних областей (додамо до названих Дніпропетровську й Полтавську); округів, центри яких нині входять до сусідніх областей (наприклад, Первомайський, Уманський). Отже, територіально об'єкт дослідження - сучасна центральноукраїнська область, Кіровоградська: територія межиріччя Південного Бугу і Дніпра.

ДОБІЛЬШОВИЦЬКА ДОБА: ЯСИР, ДЕПОРТАЦІЇ, КОЛОНІЗАЦІЯ, ПОЛІЦЕЙСЬКІ АРЕШТИ

Терени сучасного Дніпро-Бузького межиріччя обживали ще в добу палеоліту первісні мисливці. Родючі чорноземи освоювали праєвропейські землероби, трипільці, протослов'янські племена, скіфи. Кочували краєм кіммерійці і сармати. У часи русичів тут мешкали горді уличі. Північними землями краю проходили оборонні вали Київської Русі. Наддніпрянщина пам'ятає битви руських дружин і половецьких орд. У середині XIII століття краєм пройшли монголо-татарські полчища. На берегах древньої Синюхи 1362 року вперше було завдано поразки татарам, а в урочищі Жовті Води загони Б.Хмельницького розгромили 1648 року польське військо. У часи Запорозької Січі на берегах Інгулу, Інгульця, Тясмину, Дніпра, Південного Бугу розкинулась мережа хуторів, зимівників, сіл, куренів. Тут були багаті мисливські, рибальські, бортні промисли запорожців. Литва, Польща, татарський Крим, Туреччина, Московщина, Росія протягом ряду століть вбачали свої інтереси у цьому природно багатому і стратегічно вигідному регіоні України. У першій половині XVIII століття переважна більшість земель сучасної Кіровоградщини в складі Буго-Гардівської, Інгульської і Кодацької паланок, частково колонізованих Гетьманщиною, остаточно перейшла до Російської імперії, за винятком окремих територій, які залишилися за Польщею.

Століттями доля центральноукраїнського регіону, як правило, вирішувалася у далеких імперських столицях - Варшаві, Стамбулі, Москві. При цьому там не могли чи й не прагли ефективно вирішувати проблеми безпеки місцевого населення, захисту його від ворогів. Скажімо, ще й у другій половині XVIII ст. сюди здійснювали набіги загони польських шляхтичів, забираючи селян для роботи в своїх помістях, йшли спустошуючими походами татари, залишаючи криваві сліди та димові заграви. Сусідні держави чинили масове насильство над правами й свободами центральноукраїнців, репресовували їхню старшину. Нелюдським тортурам піддавалися козацькі, гайдамацькі, селянські ватажки, їхні сім'ї у Речі Посполитій, запрошені туди обманом або заарештовані підступом. Ясиром ставали молоді українські хлопці й дівчата, які мусили примножувати багатство Османської імперії.

У середині XVIII століття відбулася фактично перша депортація, масове виселення мешканців містечок, сіл, хуторів, зимівників, міст межиріччя Синюхи й Дніпра, які мали звільняти свої житла військовим колоністам із Балкан, для котрих рішенням імператриці Єлисавети Романової тут було створено поселення Нову Сербію. Всупереч волі запорожців на їхніх землях було закладено ще й фортецю св.Єлисавети (тепер - на території Кіровограда). Неодноразово січовики вимагали в доньки Петра І знести з їхніх земель новосербські поселення й імперський форт. Військовий писар Романовський у 1755 році переказав на Січі думку Мазепиних сподвижників Мировича та Нахиловського (писар спеціально їздив до Криму для зустрічі з ними): "Росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, пороблені і уже Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як і мішок зав'язати, росіяни способу не обрали". З іншого боку козацьких земель, на Лівобережжі, з'явилося ще одне поселення вихідців із Балкан - Слов'яносербія. У 1765 році кошовий отаман Петро Калнишевський із товаришами ставив у Петербурзі питання про знесення з території Запорожжя новосербських поселень і фортеці св.Єлисавети. Створена Катериною II урядова комісія вивчила "ландкарти" і, як писала український історик Олена Апанович, "наче визначила, що новосербські поселення справді розташовані на запорозьких землях, і розглянула проект їх переселення". У грамоті на Січ цариця "не дуже виразно обіцяла запорожцям вирішити справу відповідно до їх прохання". У наступні роки запорожці оголосили, що й Єлисаветградська провінція незаконно була створена на їхніх землях, підтверджуючи свої права на підставі ряду документів, зокрема, універсалу короля Стефана Баторія від 1576 року, грамоти царя Олексія Михайловича від 27.03.1654 та інших. У поданні в Сенат на початку 1770-их років козацьке військо висловило сподівання про повернення всієї землі, яка "по указу... імператриці Єлисавети Петрівни від гирла Тясьмина, від польського кордону на сорок верст, до Нової Сербії і до того, що тепер пікінерському полку взята, та і та, що фортеці святої Єлисавети та інші командири насильним, самовільним способом захопили". Але за Катерини II було продовжено загарбницьку політику імператриці Єлисавети в центрі України. Коли спірні територіальні питання у фортеці вирішувала комісія, то комендант укріплення навіть вдався до арешту посланців Коша. Зрештою, саме з-під стін укріплення вийшли царські війська, які зруйнували Січ. До фортеці ж було привезено запорізькі архіви і зброю. А полонену репресовану старшину лицарів степового краю чекали шляхи у північні та східні землі імперії Романових. Безпосередньо їх здійснювали військові частини, переведені сюди з Росії.

З Москви на ці землі "подароване" кріпосне право, військові поселення, до яких записували цілі села хліборобів і козаків. Ім'я колонізаторки-цариці за Катерини II було увічнено в назві міста -"Єлисаветград" (тепер - Кіровоград), яку й досі представники фінансованих Росією організацій намагаються відродити, попри те, що на загальноміському референдумі воно набрало найменшу кількість голосів городян, посівши останнє місце.

Укріплення св.Єлисавети стало ще й справжнім антигайдамацьким форпостом. Для боротьби з українськими повстанцями сюди було переведено з Росії регулярні військові підрозділи, які висилали роз'їзди на шляхи гайдамаків у загарбані Річчю Посполитою землі, затримували їх, доставляючи до фортеці і т.ін.

Вихід Росії до Чорного моря, ліквідація Гетьманщини й Січі, розподіл Польщі об'єднали усі центральноукраїнські землі в державі Романових. В історії Єлисаветградського й Олександрійського повітів Херсонської губернії, східної Подільщини, півдня Київської губернії відома низка опозиціонерів монархічного режиму, які отримували терміни заслання, ув'язнення, змушені були перебувати на нелегальному режимі чи емігрувати за кордон. У с. Припутнях жив наприкінці XVIII століття філософ, автор пісень і віршованих творів, козак із Харкова, який залишився у пам'яті теперішніх поколінь, головним чином, як автор пісні "їхав козак за Дунай". Тут його було й поховано. А переховувався він тут від гніву царських вельмож за те, що насмілився написати для Петра І повчальний віршований трактат про потребу праведного управління державою "О правосудии начальствующих". Лише в 2003 році на свято Покрови й козацтва у с.Мошориному Знам'янського району (тут і далі при згадці районів Кіровоградщини область не вказується) було відкрито пам'ятний знак Климовському.

Активним учасником руху декабристів був член Товариства об'єднаних слов'ян І.Сухинов (уродженеь Червоної Кам'янки, тепер Олександрійського району), який разом із Муравйовим-Апостолом очолив повстання Чернігівського полку. А виходець із Новомиргорода, один із директорів Північного товариства, член "Союзу порятунку" і "Союзу благоденства" Є.Оболенський став диктатором повстання декабристів. Можливо, з ним у Петербурзі зустрічався поет А.Міцкевич, якого було вислано з батьківщини до Одеси, куди опальний поет у лютому 1825 року їхав через Інгул із зупинкою в Єлисаветграді.

Із Центральної України вийшли представники відомого роду Тарковських. У с. Миколаївці Грузчанської волості Єлисаветградського повіту народився громадський діяч, нарисовець, мемуарист Олександр Тарковський, який за участь у місцевому народовольчому гуртку був ув' язнений, а потім отримав п'ять років заслання до Сибіру. У с.Тунка Іркутської губернії у хаті з ним жило троє засланців, у тому числі майбутній керівник Польщі Юзеф Пілсудський, який за дотичну участь у справі замаху на імператора Росії Олександра III 1887 року отримав п'ятирічне заслання. Потім Олександр Карлович мешкав у Єлисаветграді. В часи громадянської війни його викликали до особливого відділу Першої кінної армії Будьонного, де віддали листа від маршала польського сейму Пілсудського і чотири продуктові та речові посилки. За цей "зв'язок" Тарковському загрожували репресії, від яких врятувало народовольче минуле. Про це згадає у зрілому віці його син, відомий письменник Арсен Тарковський. Політичне ж дисидентство у цьому роді проявилося через покоління - у долі внука Олександра Тарковського Андрія, всесвітньо відомого кінорежисера, автора фільмів "Іванове дитинство", "Андрій Рубльов", "Сталкер" та інших.

Народовольцем став і уродженець села Новий Стародуб Олександрійського повіту, письменник, учасник національно-визвольного руху в Герцеговині Сергій Кравчинський (Степняк). Борець проти царизму мусив перебувати за рубежем: повернувшись звідки 1878 року, вбиває шефа жандармів у Петербурзі і оголошується поза законом. Це призвело до еміграції, яка виявилася довічною. Виходець із українських степів засновує фонд Вільного російського друку, який, зокрема, ставив на меті відправку до Росії нелегальної літератури, у тому числі й творів самого С.Степняка та Т.Шевченка. Кравчинський загинув у Лондоні, переходячи залізничну колію, але його творчість пам'ятали в слов'янських землях, окупованих сусідніми імперіями. Як згадував член омладинської організації "Молода Боснія" П.Слієпчевич: "У "Підпільній Росії" Степняка ми знаходили велич революційної акції, героїзм, сильні характери і цілу галерею прикладів для наслідування." Книги центральноукраїнця, які виходили до цього в кільканадцяти країнах світу, на батьківщині автора побачили світ лише після його смерті. Він став прообразом легендарного Овода англійської письменниці Е.Буль (Войнич). Саме на лондонській квартирі Кравчинського вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком поляком Войничем, який перед цим відбував заслання в тому ж селі Іркутської губернії, що Тарковський та Пілсудський.

У царську добу емігрував за кордон і уродженець Долинської, визначний український публіцист, соціолог, політичний діяч Ольгерд Бочковський. У Празі він написав свої праці "Поневолені народи царської імперії, їхнє національне відродження та автономне прямування", "Націологія і націографія", "Боротьба народів за національне визволення" (1932). До цього поляка за національністю українське самоусвідомлення прийшло не в царській Росії, а саме за кордоном, що, напевне, і врятувало його від репресій, як романовської, так і сталінської доби. Принагідно згадаємо й іще одного "претендента на арешти", одного з піонерів українського національного партійного будівництва, авіатора, уродженця Олександрівки (тепер - райцентр) Левка Мацієвича, життя якого обірвала аварія літака.

Від політичних переслідувань, заслання до Новочеркаська, корифея українського професійного театру, який виник саме в Єлисаветграді, Івана Карпенка-Карого не убезпечила й чиновницька робота. У його будинку деякий час мешкала громадська діячка Софія Русова, яка, знаходячись під гласним наглядом поліції, була затримана й вислана з Херсонщини. У Сибіру після дворічного ув'язнення в Одеській в'язниці відбував заслання член Київської Старої Громади, керівник Єлисаветградського українофільського гуртка, лікар Панас Михалевич. У місті на Інгулі мусив влаштовуватись на роботу в банк інший громадівець та колишній засланець, історик Яків Шульгин. У Єлисаветграді пройшло п'ять дитячих років майбутнього фундатора української дипломатії, центральнорадівця, першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина, який, після поразки національно-визвольних змагань, стане одним з лідерів еміграції. У Єлисаветграді народився його брат Володимир, член Центральної Ради, який загинув під Кругами. За кордоном опинився С.Шелухін, який віддав Єлисаветградщині майже два десятиріччя. Перейдуть кордон із Польщею, де були інтерновані до таборів, солдати і офіцери армії Української Народної Республіки, серед яких письменники, уродженці Новоархангельська Євген Маланюк, Глодос -Фотій Мелешко, Єлисаветграда - Юрій Дараган.

Фотій Мелешко, займаючись змалку тяжкою працею, рано відчув соціальну несправедливість, що привело його в юності до лав організаторів антипоміщицьких виступів на селі у 1905-1907 роках, за що потрапив у заслання. Події 1917-1921 років знову висувають Мелешка на чільне місце в боротьбі за соціально-економічні та національно-політичні права земляків у лавах глодоських козаків. До речі, саме тоді, козаки першими ухвалили рішення про перейменування Єлисаветграда на Низовий, на шість років раніше відмовившись від імперської назви, ніж це зробила радянська влада. У Польщі Мелешко збирав матеріали про репресії проти українців на їхніх тамтешніх етнічних землях, писав про поневолення Холмщини, дії з полонізації і католизації (зокрема, руйнування православних храмів).

Незалежним характером, українською національною свідомістю уже в юності, ще навчаючись у зрусифікованій Єлисаветградській гімназії, виділявся Володимир Винниченко. Тож юнак мусив завершувати гімназійну освіту за межами рідного міста. Згодом брав участь у революційному русі. Після поразки першої російської революції у 1907-1914 роках перебуває в еміграції. У 1917-1919-их Винниченко очолює Генеральний секретаріат Центральної Ради, уряд УНР, Директорію, після чого емігрував, відхиливши пропозиції радянської влади щодо посади в керівництві УРСР. Якщо закордонне життя В.Винниченка проходило переважно в усамітненні з дружиною, то для олександрійця, екс-члена Центральної Ради Дмитра Чижевського воно стало можливістю реалізувати свій творчий потенціал як ученого зі світовим ім'ям - філософом, літературознавцем. Подібна ж слава в екзилі прийшла і до старшини війська УНР, письменника Євгена Маланюка. Коли той у повоєнний час приїхав із США до соціалістичної Польщі (спецслужби контролювали його перебування там), він не зміг зустрітися зі своїм давнім приятелем, головою Спілки польських письменників, який у дитинстві мешкав у Єлисаветграді, Ярославом Івашкевичем.

Отже, дорадянська доба в Центральній Україні дала вітчизняній і зарубіжній історії плеяду талановитих політиків, державних і громадських діячів, письменників, театралів, публіцистів. Коли б мешкали вони в незалежній Україні, могли б принести своєму народу конкретну користь у розвої його державності, громадського життя, культури. Але частина з них мусила служити Російській імперії, а незгодні з цією роллю обирали шлях, який вів до численних еміграцій, підпілля, заслань, ув'язнень, позбавлення в правах. Лише за кордоном дехто із степовиків заявить про себе, як про визначних українських діячів, котрі працювали на духовне пробудження свого народу, вірили в майбутнє воскресіння традицій Київської Русі, Козацької держави. Поразка національно-визвольної революції 1917-1921 років відклала ті сподівання. Але не зняла з порядку денного. Адже свіжі ще були враження від ейфорії, державотворчих кроків Центральної Ради, УНР, Гетьманату, Директорії, до яких безпосередню причетність мали й уродженці степового краю.

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ЧИ БІЛЬШОВИЦЬКА ОКУПАЦІЯ?

Більшовики прийшли до влади зброєю, обманом, підступом. Утримати владу інакше, як страхом, кров'ю, жорстокими репресіями для них було справою неможливою. У свідомість і підсвідомість кількох поколінь радянських людей ввійшла страшна абревіатура - ЧК. Вона, очевидно, не перекладається на жадну з мов колишніх «братських» народів. Бо той страх, нелюдську жорстокість і сваволю, які вона весла, неможливо сповна передати семантичними засобами будь-якої мови. Якби ЧК документувала свої репресивні дії хоча б так, як це робилося в 30-их роках, сумніву немає - кількість жертв комуністичних репресій була б як мінімум удвічі більшою. Але чекістам було не до паперів (значна частина більшовиків, покликаних у структури ЧК, були просто неграмотними), «товариш маузер» заміняв їм усі інші засоби.

Та деякі документи вони все-таки залишили. Зокрема заяву голови Всеукраїнської ЧК у 1919-21 роках Мартина Лаціса (справжнє прізвище Ян Судрабс) про причини оголошення червоного терору від II травня 1919 року. Саме звідти фраза, яка багато років характеризувала владу комуністів: «Хто не з нами, той проти нас».

Не менш промовистою була у серпні того ж року і газета «Красний меч» у статті з недвозначною назвою «Че-Ка»: «Для нас нет и не должно быть старых устоев моральности и «гуманности», выдуманных буржуазией для угнетения и эксплуатации низших классов. Наша мораль новая, наша гуманность валютная, ибо она покоится на светлом идеале уничтожения всякого гнета и насилия. Нам все разрешено, ибо мы первые в мире подняли меч не во имя закрепощения и угнетения кого-либо, а во имя раскрепощения и освобождения от гнета рабства всех».

Варто оголосити, що «меч піднято» в ім'я якогось ідеалу і, виявляється, - дозволено все. Єлисаветградська газета «Известия» уже тоді пояснювала червоний терор тим, що він виправданий аом історії: «Расстрел профессора Таганцева, писателя Гумилева и других - оправдываются судом истории». Не більше, не менше.

В Україні, яку більшовики кілька разів завойовували, спротив радянській владі був досить сильним. Ще в січні 1918 головнокомандуючий Східного фронту в Україні полковник Муравйов недвозначно заявив: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів. І там, де її встановлюємо, всеціло підтримуємо її силою цих багнетів.» Широкий народний рух проти радянської влади (Григор'єв, Махно, майже півтисячі менших партизанських загонів) передбачав такий же широкий розмах збройної протидії. Червоний терор в Україні носив не тільки класовий, а ще й антинаціональний характер.

Що ж відбувалося у ті роки у провінційному місті Єлисаветграді (іще Єлисаветтраді, а згодом місто носитиме імена Зінов'євськ у 1924-34 роках, далі Кірово, далі Кіровоград з 1939-го, ко ли було створено область, по нинішній час)? Краєзнавець Петро Кизименко у книзі «Пам'ять степів. Історичні нариси з минулого Кіровоградщини» пише про той час так: «18 січня Єлисаветградський військово-революційний комітет (ВРК) прийняв постанову про перехід 19 січня влади у місті до Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Нова влада відразу ж взялася до зброї. Всюди по місту більшовики роззброювали міліцію, провадили ніким не санкціоновані обшуки і «реквізиції» у «буржуїв». У комісара залізниці були конфісковані карабіни і набої. При цьому, під виглядом обшуків, з політичних та військових міркувань нерідко організовувались зухвалі грабунки осель, крамниць та установ. Та все ж у перші два дні нової влади у місті спостерігалося певне затишшя. І не в останню чергу завдяки зусиллям ешелону українського війська, що стояв на вокзалі і роззброював червоногвардійців. Але 24 січня «Голос Юга» повідомив, що ешелон відійшов до Полтави. Можна лише уявити собі полегшення, яке відчули представники ВРК та їхні прибічники. Через два дні господарювання новій владі забракло коштів. Вихід було знайдено у накладанні на «капіталістів» контрибуції на величезну суму - три мільйони карбованців. А для підкріплення вимоги справою, містом була проведена безпрецедентна акція - арешти заручників і подальше їх утримання під вартою у карцері юнкерського училища. Ця подія сколихнула Єлисаветград. Міська Дума висловила рішучий протест. Втім, це нічого не дало, тому відразу ж була зроблена і розкладка на заможних громадян міста з метою вилучення у них потрібної суми. У відповідь на беззаконня і диктатуру виконавчий комітет гарнізонної ради висловив недовіру ВРК і відкликав звідти своїх представників. ВРК не міг залишитися боржником. «О першій годині ночі до гарнізонної ради увірвалось шестеро червоногвардійців і вчинили трус зі зломом усіх шаф. У результаті було конфісковано 6 шабель, 8 гвинтівок, 2 револьвери, кілька пар казенних шаровар і гімнастерок. Відходячи, більшовики порвали портрет Т.Шевченка».

Зрозуміло, такий «стиль» нової влади не передбачав якихось формальностей - заведення справ, дотримання хоча б видимих юридичних процедур. Серед зафіксованих жертв комуністичних репресій практично немає таких, арешти яких датувалися б 1918-1919 роком. Зафіксовано тільки згадки про дії ЧК цих років (по всій області їх зовсім небагато - може трапитися один-два на район, у містах - десяток-другий) у справах репресованих, заарештованих пізніше. Такі згадки завжди кваліфікувалися репресивними органами як обтяжуюча обставина.

Окремі ілюстрації тогочасного свавілля збереглися хіба що в епізодах, що стосуються відомих людей. Як пише у своїй книзі «Піщаний Брід і його околиці» письменник, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка Григорій Гусейнов, влітку 1919 року більшовицькі продзагони наклали на волосне містечко величезну повинність. Треба було здати щось із двадцять тисяч пудів хліба. Таке ставлення більшовиків спровокувало буквально повстанські настрої місцевого люду. А тут і Махно прибув. І начебто, як продовження свого бучного весілля, запросив селян взяти участь у грабунку ешелону, що стояв неподалік на роз'їзді Бешкетове.

Ця чутка швидко розлетіfont-size: 14.0pt; line-height: 115%; mso-fareast-font-family: lang=лась околицею і більшовики під керівництвом комісара Затонського налетіли на Піщаний Брід. За виказом однієї запопадливої вчительки червоні арештували дев'ятьох селян, серед яких був і Андрій Кузьменко - батько дружини Нестора Махна Галини (Гашки). На ніч їх помістили у клас тієї ж земської школи, де колись навчалась Гашка. Його вікна якраз на розі будівлі і звідки дуже зручно було утекти. Що й зробив якийсь моряк-есер, який випадково потрапив у цю фатальну компанію. Він запрошував з собою й інших, але власна гідність заарештованих (крім Андрія Кузьменка там були староста села, священик, шанований учитель) не дозволила їм цього зробити. Уранці під стінами тієї ж земської школи більшовики їх розстріляли...

Згадки про цей злочин (бо ж знищено людей без суду і слідства, тим більше, очевидно, далеко не тих, кого хотіли покарати) можна знайти хіба що у справі іншого родича Галини Кузьменко, її двоюрідного брата Григорія Дмитровича, арештованого у 1937 році. Коли гортаєш сторінки більшовицьких газет краю 1920-1922 років, на очі трапляється найуживаніша фраза (у рубриках, у заголовках, у текстах) - "боротьба з бандитизмом". Звичайно, в роки постійних змін влад (царська, більшовицька, українська народно-республіканська, денікінська, німецько-австрійська, гетьманська), коли в містах і селах не встигали по-справжньому сформуватись органи управління чи самоврядування, на кін суспільного життя виходили кримінальні елементи й користались безпорядками й анархією, аби творити свої чорні безбожні справи: грабунки, розбої, залякування. Однак це не має анінайменшого стосунку до тих організованих ідейно загонів озброєного українства, які ставили собі за мету визволення рідного краю від чужинців. "Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!" - говорив творець українських збройних сил Микола Міхновський.

Однак слід сказати, що і в організованому збройному українстві не було єдності й абсолютного порозуміння: прочитаймо по свіжих слідах написані праці-мемуари тодішніх керівників держави і воєнначальників ("Відродження нації"" Володимира Винниченка, "Поляки проти України" генерала Юрка Тютюнника, спогади Нестора Махна, Симона Петлюри) - обертом іде голова і ниє серце від тих взаємних звинувачень та упосліджень один одного. Саме це, певно, й стало причиною поразки - немонолітністю, розпорошеністю української сили скористалися вороги. Однозначно це печальна сторінка нашої вітчизняної історії, проте це не має стосунку до того, що більшовики підганяли під означення кримінал. Хоча логіка окупанта зрозуміла: усякий опір і непослух утвердженню його влади є саботаж і бандитизм. Цими термінами радянська влада буде користуватись роки й десятиліття, не тільки активно використовуючи їх у своїй фразеології, засобах масової інформації, а й у репресивному законодавстві.

В Державному архіві Кіровоградської області (надалі ДАКО) справ реабілітованих громадян, репресованих у 1920-1922 роках, небагато. З відомих причин: досі в Україні не реабілітовані повстанці-самостійники, так звані холодноярці (термін досить умовний, народжений за назвою території - урочище Холодний Яр Кам'янського району в 1939-1954 роках разом з Чигиринським районом належали до Кіровоградської області - найгустішої концентрації повстанських загонів проти більшовицьких поневолювачів, хоча повстанська стихія охопила тоді всю Україну й багато загонів навіть не відали про Холодноярську республіку). Досі вони вважаються ворогами народу, вбивцями, грабіжниками, бандитами, їхні кримінальні справи доступні лиш окремим науковцям. І хоча питання про реабілітацію ставиться перед найвищими органами влади в нашій незалежній Україні не перший рік і вже й не перше десятиріччя, однак позитивних результатів нема.

Справа повстанського отамана Залізняка, досі не реабілітованого, потрапила в Держархів Кіровоградської області за збігом обставин: в той же рік арешту Юхименка Мефодія Гавриловича (справжнє прізвище Коваленко Юхим Іванович), 1928-ий, була репресована і його дружина вчителька Житкевич Клавдія Супрунівна із Мурованих Куриловець Вінницької області, де останні роки мешкало подружжя, напередодні розстрілу М.Г.Юхименка засуджена "за приховування минулого свого чоловіка" до 3 років заслання в Сибір - реабілітована Кіровоградською облпрокуратурою у 1994 році, а оскільки справи чоловіка й дружини були зшиті в одному томі, то й справа повстанця стала доступною і дослідникам історії більшовицьких репресій, і всім, хто цікавиться історією рідного краю, бо нарис про отамана Залізняка був опублікований і в обласній та всеукраїнській пресі, і в третій книзі нашого видання. Тому нема сенсу переповідати змісту цієї справи, як і повторювати запитів - чому цей патріот і оборонець рідної землі й досі перебуває з тавром ворога народу?

Принагідно додамо, що в повстанському загоні отамана Залізняка з вересня 1920 року по березень 1921-го перебувало понад тисячу місцевих жителів: чимало з них загинули в боротьбі за волю, частина амністовані, іще менше переховувались, як і їхній керівник, до колективізації й аж до сумнопам'ятних 1937-38 років. Але чи вдалося бодай одному повстанцю вижити й померти своєю, як кажуть, смертю - цього не скаже уже ніхто. Бо караюча рука революції діставала їх усюди і в усі часи. Якщо тебе бодай раз бачили верхи на коні та ще й із шаблею при боці - помилування не чекай.

Ось справа 14289 з Державного архіву Кіровоградської області: виїзною сесією військового відділення Миколаївського губернського революційного трибуналу 27-29 серпня 1922 року в м. Єлисаветграді проведено засідання у справі по звинуваченню 75 осіб "у контрреволюційній діяльності та бандитизмі, що виявились у створенні підпільної петлюрівської організації, яка ставила за мету повалити радянську владу шляхом збройного повстання". Доблесні чекісти серед літа 1922 року через свого сексота (таємного співробітника ЧК) виявили у містечку Хмельовому підпільників, очолюваних братом отамана Залізняка 30-річним членом КП(б)У Іваном Коваленком. За місяць арештів підпільна організація зросла і кількісно, і розширила свою географію на сусідні райони. Жоден із арештованих не перебував і дня у повстанському загоні. Але вони "із вересня 1920 року ввійшли в тісний зв'язок з прибулими з-за кордону особами, зокрема представником УНР Тихоном Березняком, Несторенком-Орлом, Ганною Гуржос, які мали директиви Петлюри про розгортання повстанського руху, надавали в їхнє розпорядження явочні квартири, засоби пересування, харчували їх, виконували обов'язки зв'язкових..." 55 осіб трибунал засудив до розстрілу, один чоловік помер під час судового процесу, двох запроторено до бупру на 5 років, двох на З роки, 13 осіб виправдано, справу іще двох виділено в окреме ведення й передано в комісію неповнолітніх злочинців (одному виповнилось 15 років, іншому 16 - до слова: серед розстріляних вісьмом виповнилось лиш 18 років, а половина з них - на кілька років старші).

Цей судовий процес відбувся після багаторазових закликів більшовицької влади до українських селян, аби вони припинили збройну боротьбу. "Мы призываем вас к мирному труду, мы прощаєм всем тем, кто добровольно явится и возмётся за мирный труд. Но горе тем, кто будет в дальнейшем совершать своё гнусное дело. Мы своей железной рукой сумеем очистить эту грязь, мы будем беспощадно бороться с бандитами и налётчиками, расстреливая их на месте, как было вчера на Миргородской улице..." - погрожувала 12 червня 1921 року Єлисаветградська газета більшовиків "Известия" відозвою за підписами заступника голови повітового виконкому Журбинського, голови повітової ЧК Шіцевалова та начальника пункту боротьби з бандитизмом Миколаївської губЧК Галицького. Та, як бачимо, влада не дотримувалась свого слова. Вона навпаки почала зміцнювати м'язи й демонструвати їх якомога частіше. З початком літа 1921 року газети краю повідомляли, що каральні органи беруть курс на зміцнення дисципліни, бо раніше в трибуналах за браком кадрів працювали за сумісництвом. Публікується також постанова ВУЦВК про набір повітовими і губернськими нарадами по боротьбі з бандитизмом "відданих і чесних членів комнезаможів і демобілізованих червоноармійців від 18 до 40 років" - з метою якомога швидшої ліквідації бандитизму. 1 результати не забарилися. "Государственный аппарат в наших руках, в наших руках аппарат для подавления буржуазии. Советская власть не допустит греться на своей груди змеям... Контрреволюция должна быть вырвана с корнем...ЧК на чеку! На кровь мы ответим кровью, на железо - мечом" - ці рядки зі статті заступника редактора "Известий" Я.Менцендорфа 27 вересня 1921 року.

Про рівень, насиченість червоного терору свідчать рубрики згаданої газети "За что карает чека", " За что карает советская власть", "Красный суд": публікуються цілі газетні колонки засуджених місцевими трибуналами до розстрілу, ув'язнення у будинках примусової праці - за "службу в Добровольчій армії", "видачу радянських працівників", "контрреволюцію", "антирадянську агітацію", "добровольно вступившие в шайку Кваши"... Із тих багатьох списків розстріляних та ув'язнених лиш поодинокі span style=span style=/spanпрізвища ми знаходимо сьогодні в комп'ютерному банку даних реабілітованих в роки української незалежності. Не виключено, що й репресивні документи їхні за давністю часу пропали, загубилися. Зрозуміло, нерідко арештованих розстрілювали на місці без суду і слідства, не залишаючи навіть імен загиблих на папері. Тому нині й важко уявити, яких масштабів нищення набрала тоді каральна система.

Єлисаветградським комуністам було чим гордитись у дні Другої повітової конференції КП(б)У, яка проходила 25-27 травня 1921 року. Доповідач від повітового парткому Б.Гоженко звітував, що агітпропом за звітний період проведено 17 мітингів та інсценізовано 3 суди (2 над бандитом Махном і 1 над "Гаціоном"), "увага також приділялась і концентраційному табору". Окремо в доповіді мовилось і про успіхи ЧК: "В области борьбы с бандитизмом немало сделано уездной чрезвычайной коммисией. Наш уезд это традиционный дворянский центр. В городе то и дело один за другим [возникают] контрреволюционные заговоры, имеющие связи не только с отечественной, но и заграничной белогвардейщиной. За [время] существования уездчека в городе вскрыты 4 петлюровских организации".

Та настане дуже швидко час, коли рубрики з абревіатурою ЧК зникнуть із газетних полос - гласніть закінчиться. Люди зникатимуть зі своїх осель серед ночі й про це знатимуть хіба їхні родичі та найближчі друзі.

А тим часом для боротьби з повстанцями за національне й соціальне визволення більшовицька влада не гребує ніякими методами. Приклад: 21 травня 1921 року єлисаветградська газета "Известия" опублікувала замітку "Хто такий Хмара" явно з метою очорнити відомого селянського повстанця Пилипа Хмару із села Цвітної (нині Олександрівського району Кіровоградщини): мовляв, він і дворянського походження, і начальником тюрми працював, і сидів за гратами, а в роки німецької окупації допомагав ворогам катувати селян, та й справжнє його ім'я Іполит Гадзаковський... Але ж це брехня. Такий повстанець був, Іполит Годзаковський, але він не мав ніякого стосунку до Приінгульського краю, а воював з червоними окупантами в районі Немирова на Вінниччині. До речі, цю замітку без підпису більшовики друкували в різних своїх виданнях.

На території сучасної Кіровоградської області народились, жили і згодом піднімали потужні хвилі народного гніву проти поневолювачів іще Микола Кібець-Бондаренко (Знам'янський район), Кость Блакитний-Пестушко (Петрівський), Матвій Григор'єв (Новгородківський), Ларіон Загородній (Новомиргородський), Василь Кваша (Новоукраїнський), Герасим Нестеренко-Орєл (Компаніївський), Юрій Дроботковський-Андрій Чорнота (Компаніївський), Тиміш Компанієць (Олександрівський), Денис Гупало (Олександрівський), Андрій Гулий-Гуленко (Новоархангельський), Мефодій Голик-Залізняк (Олександрівський)... Про цих повстанців уже написані нариси, знайдені фотографії, відгукнулись нащадки. У справах реабілітованих, що знаходяться у ДАКО, зринають прізвища повстанських отаманів (в дужках - район оперування): Пантелей Стеблин, Савенко (Вільшанський), Марія Нікітіна, Ребрина (Гайворонський), Заславський, Соколов, Карпо і Охрім Шевченки (Голованівський), Козубський, Дмитро Хорунжий, Григорій Дончук, Чорноуський (усі - Добровеличківський), Платон Черненко, Бондаренко (Долинський), Гупало, Штиль (Знам'янський), Григорій Залізняк, Іван Стихно (Кіровоградський), Гриценко і Островський (Компаніївський), Семен Олійник і Грищенко (Новомиргородський), Вовк (Новоукраїнський), Сіденко (Олександрівський), Корюк (Олександрійський), Сава Яровий (Петрівський)... Бандити чи народні оборонці? Пошук імен триває - науковцями, письменниками, краєзнавцями; мартиролог оборонців землі зростає. Значна частина їх, на жаль, іще зберігається в архівах Служби безпеки і чекають нового закону про реабілітацію.

"Для мене отаманія - це бурхлива українська стихія - бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, - невід'ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави" - такий висновок ретельного дослідника нашої кипучої історії селянського повстанського руху на початку 20-их років минулого сторіччя Романа Коваля. І з ним не можна не погодитись.

Радянська влада була злопам'ятливою, не прощала тим, хто виступав проти неї в 1918-20-их роках. Тож у справах репресованих пізніших років, уже більш-менш надійно задокументованих, звинувачень у такому спротиві чимало. У середньому від двох-трьох (Бобринецький, Долинський, Кіровоградський райони) до 10-12 (Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Ульянівський, Устинівський) відсотків. Зрозуміло, це залежало від кількості осередків організованого і стихійного спротиву більшовикам у кожній окремій місцевості. Наприклад, Сабатинівське повстання в Ульянівському районі. В одній зі справ зазначено, що у ньому брало участь практично все чоловіче населення округи, тож не дивно, що практично всі, кому до основних звинувачень додали ще й згадку про спротив радянській владі 1920-их років, звинувачуються в участі у цьому повстанні.

Слід зазначити, що такі звинувачення окремо слідством не доводились, і служили просто доважком до основної «провини» репресованого.

Можна виділити три хвилі репресій, коли у справах згадуються подібні звинувачення. Це - 1929-30 роки, 1937-38, і навіть передвоєнні та воєнні репресії, де таких звинувачень набагато менше, та все ж трапляються. Класичний вигляд такої справи: «Такий-то, арештований тоді-то, служив у війську армії УНР, чи в Денікіна, чи в петлюрівському війську, чи в гетьманській варті, або ж брав участь у «Вільному козацтві», чи в повстанському загоні отамана такого-то, чи брав участь у розправі над червоноармійцями (видав когось) або ж утік з Червоної армії. Далі йде основне звинувачення: контрреволюційна агітація, спротив колективізації, участь у волинці, участь у конрреволюційній організації, співпраця з окупантами, т.ін.». І далі - в 1929-30 роках за такі провини можна було одержати від трьох до десяти років заслання в північний край. Одиничні приклади засудження до розстрілу - тільки явних ворогів радянської влади, яких вона відверто боялась. У 1937-3 8 роках - практично поголовні розстріли, повстанське чи петлюрівське минуле у ті роки було однозначною перепусткою на той світ. Так само й репресії воєнних років - тоді вже, можна сказати, дострілювали залишки.

Чимало було таких, що, маючи звинувачення за спротив радянській владі у 20-их роках, потрапляли у жорна репресій двічі або й тричі. Наприклад, арештовувався у 1930-ому році, потім у 1938-ому (густу решітку 1937-38 проскочити було найважче - в живих залишалися одиниці), а потім ще й у 1946-47-му. Такий непростий шлях (можна лишень уявити, як жити із постійною загрозою розправи!) пройшли Лупаренко Микита з Компаніївського району, який таким чином розплачувався за втечу з Червоної армії, Момот Василь з Новгородківсього району, Швидкий Павло та Таранцов Микола з Новоукраїнського, Катерлінг Август з Вільшанського, Смілянець Пилип з Гайворонського, Сергій Клепач з Долинського району, інші. Унікальною можна назвати життєву ситуацію Великого Пилипа з Кіровоградського району, який арештовувався чотири рази і залишився живим (після відбуття чергового строку звільнений наприкінці 1953-го) на відміну від Павловського Григорія, якого теж чотири рази арештовували і який був розстріляний у 1937-ому.

Не дивно, що ворогів і «ворогів» своїх радвлада винищувала сім'ями і родами. Особливо багато серед тих, кого звинувачували у спротиві їй у 1920-их роках рідних та двоюрідних братів. Хрестоматійним можна назвати приклад братів Недайкаш з Новоукраїнського району. Активні борці з радвладою Василь і Петро встигли емігрувати (за те, що не доніс про їхній нелегальний приїзд в кінці 1920-их років на Батьківщину, був репресований їхній односелець Федір Панченко). Якова ж, Дем'яна і Ксенофонта Недайкаш комуністи розстріляли. Потерпіли від них і земляки Недайкаш брати Москалики Іван та Тимофій, які ще в 1920-му році не хотіли підкоритися ЧК: звільнити будинок колишнього поміщика Ціммермана під школу і читальню.

У задукоментований список репресованих потрапив і двоюрідній брат відомого холодноярського отамана Василя Чучупаки Автоном. Він був священиком, у повстанському загоні здійснював релігійні обряди, але й носив зброю. Розстріляний у 1930-ому році. Брата ж іншого відомого борця з Радвладою Фоки Мелешка Миколу більшовики ростріляли ще у 1921 -ому. У цьому сумному ряду: брати Михайло і Олександр Півні та їхній батько Оксент, Михайло і Орест Коваленки з Компаніївського району, Яків, Гордій і Касьян Кучеренки з Маловисківського району, Зіновій і Павло Ятелі, Тиміш, Семен і Максим Олійники, які організували свій повстанський загін у Новомиргородському районі, Леонтій (був секретарем штабу отамана Хмари), Микита і Охрім Федоренки з Олександрійського району, Іван, Корній, Харитон Стрельцови та Іван і Омелян Дехтярьови з Онуфріївського району, Олександр і Яків Заболотні з Вільшанського району, Петро і Яків Корніченки та Овсій і Іван Глухенькі з Устинівського району, інші.

Осібно тут можна поставити Івана Дюшка з Маловисківського району, який зазнав репресій за те, що видав повстанцям брата Олексу і племінника Пархома як більшовиків.

Натомість приклади ідейної підтримки і взаєморозуміння зустрічаємо не лише серед братів: у справі Високоляна Володимира з Устинівського району, який оримав десять років таборів за переховування члена загону отамана Іванова, зафіксовано й те, що його мати Ярина Високолян після розгрому загону Іванова відвезла підводою одного з отаманів - Чорного Ворона (Платона Черненка) на станцію Долинська, де він був арештований і застрелився. Дружина Фотія Мелешка Марфа Короп відмовилася бути сексотом і була розстріляна у 1937 році. Дружина повстанця із загону Хмари Лінива Катерина одержала десять років виправно-трудових таборів. Нікітіна Марія (у 1919-20 роках разом з нареченим Савкою Шаргородським керувала загоном на 100 чоловік, після його ліквідації приєдналася до отамана Заболотного) - розстріляна у 1937-ому. Спиридон Шарандак з Ульянівського району звинувачувався у тому, що переховував Заболотного, допомагав продуктами іншим отаманам. Його донька Галина, яка стала відомою письменницею, репресована у 1946-ому за зв'язок з Організацією українських націоналістів.

Радянська влада однаково жорстоко розправлялася як з учасниками національно-визвольних змагань та тими, хто сприяв їм, так і з членами білого проросійського руху. Все ж тенденція свідчить, що в тоталітарному СРСР, який успадкував гірші традиції Російської імперії, більше шансів вижити все-таки було у колишнього денікінця, ніж у колишнього петлюрівця. Учасники білого руху були більше зосереджені у містах - Єлисаветграді (Кіровограді), Олександрії. У сільських же районах - всуціль петлюрівщина, григор'євщина і отаманщина. Багатьом супротивникам радянської влади, очевидно, було байдуже (принаймні, не вкрай принципово) в чиїх рядах воювати проти неї, тому чимало репресованих звинувачуються у тому, що служили і в Денікіна, і, скажімо, у Петлюри, як Ліпей Григорій з Кіровоградського району, Польщак Яків з Онуфріївського, Тарабанов Яків з Маловисківського чи перебували в загоні якогось отамана.

Молох репресій, як відомо, перемолов не лише відвертих ворогів і противників, а й тих, хто у 20-их роках були більшовиками, активно утверджували ту владу, яка їх потім знищить. Свого часу, очевидно, не підозрювали про це, Орлик Кузьма та Сендрей Йосип з Кіровоградського району, Батранча Созон, який у 1919 році був начальником міліції у Златополі, активно боровся із повстанцями отамана Завгороднього, Терещенко Юхим, який з 1919 року засилався у повстанські загони як сексот, брав участь у ліквідації українського повстанкому, а в 1938-ому отримав кулю.

Серед тих, хто свідомо боровся проти кривавої антиукраїнської радянської влади виділяється окрема група - члени «Просвіти». Такі є практично у кожному районі. Участь у цій організації, до речі, висувалося як окреме звинувачення, бо часто члени «Просвіти» не лише брали участь у збройній боротьбі, а й займалися організацією життя селян - релігійних громад, місцевого самоврядування, тобто форм людського існування, які за суттю своєю були глибоко ворожі більшовизму, що волів мати справу із роз'єднаним, без прапора і батьківщини, як кажуть нинішні кримінальники, плебсом. Серед таких організаторів місцевого життя вирізняються Петро Кульчицький з Новомиргорода, який був причетний до становлення громад УАПЦ і у нинішньому обласному центрі, Федір Сіряченко з Олександрівського району, Степан Ричко з Онуфріївського району, який і керував загоном «Вільного козацтва», і організовував церковне життя, Василь Герасимчук з Гайворонського району.

Більшовики боялись і не сприймали проявів не лише української національної свідомості, а й будь-якої національної свідомості взагалі. Про це яскраво свідчить воістину ієзуїтська провокація, організована місцевою ЧК у 1920 році у тодішньому Єлисаветграді. У групу поляків, прихожан польського (очевидно, римо-католицького) костелу заслали більшовицького сексота, який видавав себе за польського шпигуна. Одноплемінники, зрозуміло ж, надали йому певну матеріальну допомогу, за що й поплатилися: ЧК оперативно взяло до своїх рук Ксаверія Яржембковського, Августина Сальмоновича, Яна Келкевича.

***

Революції, Перша світова і громадянська війни, братовбивчі герці на українських землях не обмежили вирішення назрілих проблем суспільства і держави першими двома десятиріччями XX століття. І 1921-й був не лише роком створення комун та артілей і переходу до НЕПу на селі. Це ще й був рік примусового вилучення продовольства в українського землероба, що за умов розладнаного господарства та неврожаю привело до голоду на найродючіших чорноземах світу. Ось як характеризувалася ситуація в центрі України наркомпродівськими органами УРСР восени 1921-го: "У Єлисаветградському районі проходила банда Соколова, в Устинівському - банда Іванова прибулим загоном розгромлена. Ставлення селян до бандитизму вороже, за винятком Єлисаветградського і Устинівського районів, де куркульство Єлисаветградського повіту злісно ухиляється від виконання податку, до гірших волостей необхідно віднести: Лелеківську, Устинівську, Великовисківську, Маловисківську... Закриті ринки в районах Єлисаветградському, Устинівському, Новоукраїнському, причини - невиконання продподатку. До Єлисаветградського повіту введені війська: до Володимирівської, Лозоватської, Устинівської, Кам'янської, Губівської, Антонівської волостей. В результаті можна констатувати посилене надходження продподатку".

Тож загартовані в численних боях, регулярні, добре озброєні військові частини в цей час не лише воюють із "бандами" місцевих українських степовиків, а й вилучають останнє зерно у селян, що привело до масового вживання в їжу сурогатів, дохлих тварин, хомутів, чобіт, бур'яну, кори, а відтак -захворюваності й смертності. Фіксувалися випадки канібалізму. У Єлисаветградському повіті М.Руденко, почувши, що в м. Бобринці один чоловік зарізав свою дружину і натопив 30 фунтів смальцю, відрубала своєму півторарічному сину голову і зарила в яму. Цей факт навів уповноважений Одеської губкомісії по боротьбі з наслідками голоду Л.Айхенвальд, зауваживши, що голод породжує жадібність, озлоблення, жорстокість, аморальність, пробуджуючи дрімаючі атавістичні інстинкти тварин. "Деякі автори справедливо відзначають, що ряд років воєнного людинознищення не міг не вплинути на масу в розумінні відомого огрубления звичаїв. Нам думається, що наступні за війною події, рівно і висока смертність у зв'язку з епідеміями також не сприяли їхньому облагородженню, зменшивши у свідомості народу цінності життя".

За таких умов розпочиналося утвердження нової влади в Центральній Україні. Те, хоча й нове, життя, але все ж вийшло з надр колись могутньої євразійської імперії, котра на зламі свого існування нагадувала колос на глиняних ногах. Але той колос передав у спадок Радянському Союзу північні в'язниці і неозорий, неосвоєний Сибір, прагнення тримати мешканців благодатного українського степу в жорстких, контрольованих ідеологічних та економічних рамках. Більшовицьке керівництво, загартоване в підпіллі, на каторзі, у засланнях, протистоянні з білими військами, національно-визвольними рухами, арміями держав Четверного блоку та Антанти, при переході на мирні рейки будівництва майбутнього соціально справедливого суспільства (у боротьбі за яке загинуло й багато українців) зберегло акцент на-жорстку дисципліну в партії, командний стиль управління, силові методи вирішення проблем. На певних етапах розвитку суспільства це переходило у відкриті форми терору проти інакомислячих, опонентів, а то й маси простих, мислячих людей, котрі мали свою думку. За цієї ситуації на верхні щаблі владної ієрархії висувалися сірі кардинали типу Йосипа Сталіна, повновладними і, практично, безконтрольними ставали карні спецоргани ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. Останні допомагали партії стати монолітною і однодумною, в чому переконалися і кілька вихідців із Центральної України - ключових фігур російського соціал-демократичного руху більшовиків.

Уродженець Бобринеччини Л.Бронштейн (Троцький) 1906 року увійде до керівництва першої Петроградської Ради, стане політв'язнем і політемігрантом. Його злет у часи Жовтневої революції і громадянської війни (став, зокрема, першим Наркомом закордонних справ РСФРР) зміниться у сталінську добу висланням за кордон, а потім і загибеллю від руки посланого енкаведистами вбивці у далекій Мексиці (чи згадає він там жертви, які понесла його рідна Україна в часи національно-визвольних змагань?). Подібна доля чекала на уродженця Єлисаветграда, одного з найближчих соратників Леніна Радомисльського (Григорія Зінов'єва), який очолював столичну міськраду, Комінтерн (саме тоді в його честь Єлисаветград перейменували на Зінов'євськ), а в 1930-х роках був розстріляний. Отже, нова влада знищувала навіть своїх, які пройшли в царські часи через підпілля, еміграції, в'язниці, але не вижили в атмосфері взаємопоїдання, активно стимульованого спецслужбами.

РАДВЛАДА УТВЕРДЖУВАЛАСЬ СИЛОЮ

Серед перших кроків радянської влади в Україні було згортання діяльності партій колишніх союзників більшовиків у боротьбі, зокрема, проти царату і білої Росії. У травні 1921 року відбувся процес над членами Української партії соціалістів-революціонерів, яка була найпопулярнішою в центрально-українському селі під час попередніх виборів. Відомий цей процес ще й як "справа Голубовича", уродженця с.Молдовки неподалік Голованівська, колишнього керівника делегації Української Народної Республіки на Брестських переговорах, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ Української Народної Республіки. У ході процесу, зокрема, звинувачувався уряд УНР за укладення Брестського миру, організацію повстанської діяльності, за Варшавську угоду 1920 року тощо, робилися спроби розколоти українську інтелігенцію. Наслідки того політичного фарсу виявилися, якщо порівняти з наступними сталінськими репресіями, м'якими. Але на початку 30-х років дехто з учасників "процесу Голубовича" за сфабрикованою ДПУ справою "Українського націоналістичного центру" закінчить своє життя трагічно.

А в 1921 році Всеволоду Голубовичу Надзвичайний революційний трибунал У СРР присудив десять років ув'язнення в концтаборі зі зменшенням цього терміну вдвічі, застосувавши амністію. В ході того процесу відбувалося адміністративно-політичне втручання в його хід. Зокрема Політбюро ЦК КП(б)У прийняло ухвали щодо прискорення "справи Голубовича", призначення голови Надзвичайного суду, доручення щодо вироку і використання процесу, "щоб дати характеристику поведінки української інтелігенції". Самокритично того року було оцінено Центральним управлінням Надзвичайних комісій і особливих відділів України діяльність своїх таємних агентів: "Погоня за викриттям організацій (антирадянських - авт.), роздмухування справ чи організації хоча б з метою викриття підозрюваної змови - злочинні, оскільки подібного роду діяльність веде до певного виродження наших революційних органів надзвичайної боротьби в старі охоронні, жандармські, розшукові відділення". Наступного року в УСРР ЧК реорганізується у Держполітуправління (ДПУ), створюється таємний фонд для "функціонування досить сильного апарату секретних інформаторів", до якого мали увійти золота валюта, мільярди карбованців, продукти, цінності. І це в той час, коли українці вимирали від першого радянського голоду (голод на чорноземах мав місце і в дожовтневі часи).

У 1920-1921 роках військово-продовольчі загони і дружини здійснювали хлібозаготівлі в рахунок виконання продподатку. До селян, які бажали врятувати свої сім'ї від голодної смерті, застосовувалися адміністративні заходи (штраф, арешт), примусові роботи, позбавлення волі з конфіскацією майна. У жовтні 1921-го управління заготівель Наркомпроду УСРР констатувало, що ревтрибунал засудив у Володимирській волості Єлисаветградського повіту 15 осіб за приховування розміру землі від сплати подвійного податку, одну - за агітацію проти продподатку, трьох посадових осіб - за бездіяльність. Тут же йшлося, що в Єлисаветградському повіті влада застосовувала збройну силу. Невдовзі констатувалося, що в Єлисаветградському і Устинівському районах "куркульство ставиться дружелюбно до бандитизму". А оскільки воно ще й "злісно ухилялося від виконання податку" (зокрема, в Устинівській, Велико- і Маловисківській волостях), то до повіту було введено війська (Володимирська, Устинівська, Губівська волості).

Голод було використано більшовицькою владою не лише для знекровлення українського села, а й для ослаблення церкви. 1922 року ЦК РКП(б) ухвалив директиву про вилучення культових цінностей, для чого мали бути створені "таємні керівні комісії".27 І хоча УСРР не підпорядковувалася в той час Москві, тут взялися виконувати ту вказівку, адже КП(б)У фактично була філією партії російських більшовиків, власне на території Росії і Росією свого часу була створена. Тож після декрету ВЦВК про вилучення церковних цінностей з'явився відповідний декрет ВУЦВК. У розробленій повітовою комісією "Інструкції з вилучення церковних цінностей у м.Єлисаветграді та повіті у всіх релігійних культах" ішлося: "Перед тим, як розпочати вилучення цінностей із церков, молитовних будинків і т.д., необхідно зарані підготувати грунт і поставити на бойову ногу збройну силу, яка є в районі для попередження на випадок можливих конфліктів і у випадку відсутності такої замовити з іншого району". А постановою губвиконкому від 11 квітня 1922 року передбачалось: "Приховування від опису дорогоцінних предметів із золота, срібла, коштовного каміння і слонової кістки карається на строк до одного року та супроводжується конфіскацією всього майна релігійних або церковних організацій". За кілька тижнів до цього група віруючих поблизу Успенського собору в Єлисаветграді намагалася перешкодити обліку цінностей. їх усіх було заарештовано. Ревтрибунал з військових (!) справ засудив священика Покровського до чотирьох років примусової праці, вісім осіб - від 1 до 3 років, 15 були засуджені умовно.28 Вилучені на Єлисаветградщині, Олександрійщині цінності надходили в розпорядження радянської Росії, в керівництва якої радянська Україна змушена була... просити допомоги, постачаючи при цьому їй ще й продовольство, зібране тут.

Матеріального ослаблення церкви владі виявилося замало. Політична боротьба з нею супроводжувалася репресіями, моральним тиском проти її служителів і віруючих. Священик Грецької церкви Володимирської Ікон Божої Матері в Єлисаветграді С.Ковальов 1921 року 25 днів утримувався в бупрі (будинок примусових робіт). Через чотири роки він засуджується до штрафу "за нереєстрацію поховання", 1927-го священик кілька місяців перебував у бупрі під час слідства, а в 1931 році заарештовується співробітниками ДПУ у справі "істинно-православної церкви" за те, що "за завданням організації проводив активну антирадянську роботу серед віруючих м.Зінов'євська, а головно керував контрреволюційною діяльністю на селі. На квартирі Ковальова проходили наради членів контрреволюційної організації". Він, як і інші затримані в цій же справі зінов'євці (священодиякон М.Доння, православна Є.Завротинська, священики П.Купчевський, І.Любавський, В.Огнівцев, псаломщик ГНедельський) постановою Особливої наради при Колегії ОДНУ СРСР від 14 грудня того року були засуджені на три роки вислання на Північ. Менше "поталанило" колишньому настоятелю Ковалівської церкви у Зінов'євську Г.Селецькому, який за кілька тижнів "за контрреволюційну діяльність" отримав десять років ув'язнення.

***

Знімати державну продрозкладку й запроваджувати нову економічну політику в сільському господарстві на місцях уже з початком літа 1921 року, як видно з єлисаветградських газет, більшовиків змусила ситуація, яка загрожувала їм вийти з-під контролю й вилитися в масове повстання селянства.

НЕПом на селі більшовики убили одразу кількох зайців: найперше привернули увагу селянських мас до себе як захисників і благодійників; по-друге, посіяли в повстанських загонах сумнів у доцільності продовження збройної боротьби (багато хто уже втомився жити в походах, без найменших побутових умов, на конях і переважно в лісах, у постійній небезпеці); по-третє, дали можливість селянам, сплачуючи податки та продаючи лишки на ринку, працювати біля землі на повну силу, вирощувати врожай і наповнювати хлібом державну комору. Проте не всюди цей процес проходив тихо й мирно. Відповідно каральним органам знаходилась робота. Якщо взяти лиш засуджених на теренах сучасної області у 1923 році, то звинувачували їх за: "переховування бандита", "відмову від військового обліку", "зв'язки із повстанським загоном", "виступ проти земельної реформи", "захист куркуля, в якого забирали хлібні лишки", "зберігання зброї"', "приховування церковних цінностей", "протест проти переорювання меж". Найчастіше й найзагальніше звинувачення: "агітація проти заходів радвлади на селі".

Отже, відгомін громадянської війни ще не відбринів у пам'яті і в дійсності, а в повітрі уже запахло класовою боротьбою на хлібородних полях. Пройде небагато часу, якихось чотири-п'ять років і ненависть між односельцями сягне епогею. Звичайно, не без допомоги підбурювачів, роль яких узяла на себе влада з усіма своїми структурними підрозділами, аж до караючого меча.

А поки що з утвердженням радянської влади і настанням мирного будівництва в першій у світі пролетарській державі (мирним, правда, в багатьох районах його можна було назвати з натяжкою, оскільки час від часу давали про себе знати організовані повстанські загони, стихійно виявляли свій опір окупації заможні селяни й національно свідома інтелігенція, яка не могла змиритися з крахом Центральної Ради) розпочався й процес виховання людини нового типу, формування у неї комуністичної свідомості. Зрозуміло, каральна педагогіка займала у цьому процесі не останнє місце.

Запроваджена однопартійна система перекреслювала всі інші (ліберальні, християнські, соціал-демократичні і т.п.) ідеології. Від належності в минулому до меншовиків чи соціал-революціонерів, що вийшли із однієї партії, слід було публічно відмовлятись (як правило через місцеву пресу), інакше заслання за Урал тобі не спекатись: Ілля Муравський у грудні 1924 року за належність до Організації сіоністської молоді був висланий у Кустанайську губернію на 3 роки (правда, в ті часи єврею іще можна було випросити в ОДПУ заміни заслання на дозвіл виїхати в землю обітовану, чим двадцятирічний Ілля Мойсейович наступного року й скористався).

Так само змушені були зрікатися сану й представники релігії. "Не хочу далі дурити людей", "раджу всім попам зробити те ж саме" - мовив у своїй письмовій заяві Дмитро Діаковський через газету "Червоний шлях" 29 березня 1930 року.

Інший приклад комуністичної педагогіки. Єлисаветська газета "Червоний шлях" 1 квітня 1924 року своїм читачам повідомила про судовий процес у селі Федвар (нині Підлісне Олександрівського району) одразу над 245 злочинцями: вони брали у бібліотеці книги й не повертали, використовуючи дефіцитний матеріал як обгортковий засіб. Вирок: 3 місяці примусової праці - але, беручи до уваги пролетарське походження, суд знайшов за можливе застосувати до підсудних амністію. Виходить, пролетарям можна книги рвати, а дворянам зась? Таке запитання тоді було б не менш крамольне, ніж запідозрити газету у спробі пожартувати (1 квітня) бодай раз на рік.

***

"На Україні, наприклад, де склад партії російсько-єврейський, головне наше завдання полягає в роботі серед українців. І саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з такою люттю бореться проти українського націоналізму. їм для правильної політики слід було б перевчитися". Ці слова виголошені на XII з'їзді РКП(б) і належать одному з її лідерів М.Бухаріну. Виправити становище мала політика коренізації. Але ряд керівників у центрі УРСР і на місцях навіть в ході її реалізації перевчатися не збиралися. Як повідомляла до ЦК у 1926 році Зінов'євська окружна комісія з українізації, деякі службовці за час існування гуртка української мови жодного разу не відвідували його, не знають мови "і не намагаються знати її". Критикувалося ставлення до українізації відповідальних працівників і керівництва окружного суду. А між тим, як констатувало того року окружне бюро нацменшин: "Зінов'євський округ є одним із округів, де вкоренилася стара специфічна спадщина -русифікація". Та спадщина яскраво виявилася ще навесні 1918 року, коли серед учителів шкіл Єлисаветграда виявилося лише двоє, які могли б викладати мову корінного населення. Попри все наприкінці 1925 року на Зінов'євщині були "цілком українізовані... окрвиконком, інспектура освіти, міськрада, Українбанк... На 100% такі райони: Новоукраїнський, Бобринецький, Великовисківський, Маловисківський, Братський, Зінов'євський, Єлисаветградківський". Серед 24-х праць, які вивчали того року співробітники Зінов'євської філії Укртютюнтресту, були твори О.Вишні, В.Винниченка (уродженця Єлисаветграда, який у цей час перебував у еміграції), О.Олеся, М.Яворського. На українську мову перейшла Зінов'євська газета "Червоний шлях", чому сприяла кількамісячна робота її головним редактором письменника Миколи Куліша(розстріляний у пік сталінських репресій 1937 року).

Однак, наростав і опір коренізації. Уродженець Єлисаветграда Г.О. Зінов'єв (Радомишльський), чиє ім'я місто носило в 1924-34 роках, твердив, що "українізація - вода на млин петлюрівців", "суперечить нашій національній політиці, б'є по нашій лінії в цьому питанні, допомагає петлюрівщині..." Згодом його буде почергово позбавлено всіх посад, ув'язнено і розстріляно. У той час формується культ особи Сталіна, який завжди був противником "націоналістичних віянь" на окраїнах, у республіках та областях. Як зазначав уродженець Бобринеччини Л.Троцький (Бронштейн), "сталінізм - згусток всіх потворностей історичної держави, його зловісна карикатура та відразлива гримаса... Щоправда, ДПУ перевершує усі інші режими оголеністю злочинів". Це писатиме в еміграції уже не той Троцький, який 1917 року підписував з Леніним ультиматуми УНР, направляв проти неї війська. В УРСР наприкінці 1920-х виявляли "прихованих троцькістів", а життя того, чиє ім'я їм було присвоєно, обірве рука посланого Москвою вбивці у далекій Мексиці.

"Випалювання" троцькізму, надаючи йому карного забарвлення, вели органи Держполітуправління, виведені 1924 року з підпорядкування. Наступного року Політбюро ЦК КП(б)У висловилося за збільшення коштів на "інформативну та контрдиверсійну роботу" ДПУ. Очолювана головою цієї організації, кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У Всеволодом Балицьким Комісія з судово-слідчих справ при ЦК КП(б)У навесні 1927 року ухвалила рішення, згідно з яким, за його словами, "по незначних справах правильність і суворість репресій цілком здійснюється самими судами, а по справах великого суспільно-політичного значення - нашими конкретними директивами, санкціонованими ЦК ВКП(б)".

І місцеві органи ДПУ взялися забезпечувати оті "конкретні директиви", "конкретним" компроматом. Заарештовувалися учасники національно-визвольних змагань 1917-1921 років (через десятиріччя), опоненти сталінському режиму, активні учасники українізації. 20 листопада 1929 року до розстрілу колегією ОДПУ УРСР були засуджені співорганізатор сільського осередку Вільного козацтва у 1918 році, "учасник антирадянської організації, створеної 1928 року у селі Глодосах", хлібороб із с. Попівки Новоукраїнського району Є.Донченко та учасник тієї ж Глодоської організації, який "розповсюджував контрреволюційні листівки й літературу", хлібороб-середняк с. Богодарівки Добровеличківського району О.Коротич. Вищу міру покарання отримав колишній начальник волосної варти (який "арештовував більшовиків, в період УНР застрелив голову Троянського сільревкому, постійно вів контрреволюційну агітацію") П.Миндрул із села Липняжка.

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР

Очевидно, що аналогів великого терору 1937-38 років в СРСР немає в історії людства. І не лише й не стільки за кількістю жертв, як за тією отруйною атмосферою доносів, морального приниження, суцільного страху, які пронизували всі пори суспільства - від низів до найвищих кабінетів. Так само немає й адекватного пояснення тій жахливій жорстокості й беззаконню, що проявилися в ті роки. Можливо, відкриття істориків у цій царині ще попереду, досі ж існує одне прийнятне пояснення: Сталін хотів знищити усіх своїх ворогів, як реальних, так і уявних. Пояснення, якщо врахувати масштаби історичного явища, не досить переконливе і до того ж вражає рівнем впливу суб'єктивного чинника на долі сотень тисяч людей. Але такою була радянська дійсність...

Історики називають різні цифри кількості знищених у ті роки людей. Сумніву не викликає лише те, що репресії торкнулися усіх прошарків суспільства - від керівників найвищого рангу до рядових робітників і колгоспників. Зрозуміло, одними з «найстрашніших ворогів» була інтелігенція, військовослужбовці. Про національно свідомих діячів культури і науки, священиків нічого було й говорити - вони однозначно розцінювалися як вороги. За даними історика Миколи Лазаревича НКВС планувала знищити цілі верстви населення, зокрема священиків, колишніх учасників антибільшовицької боротьби, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів із Галичини, інших, хто мав хоч найменше уявлення про відмінну від радянської модель життя .

Україна знову, як і в попередні роки, зазнала дошкульнішого удару, ніж інші республіки. Навіть Лев Троцький, сумнозвісний земляк, що виріс у наших краях, добре знав психологію українців, тож і вчив більшовиків як ефективніше обдурювати представників нашого народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягай таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності». Непоганий вираз одного з вождів революції - бюрократичне хуліганство. Особливо промовистий на фоні прямої вказівки Сталіна піддавати арештованих тортурам. Значною мірою саме завдяки цьому й розкручувалось колесо великого терору - не витримуючи знущань, люди називали прізвища все нових і нових жертв. У ті роки майже повністю було знищено тодішніх членів ЦК КП(б)У, українського уряду, сотні тисяч українців. Таке відверто вороже ставлення московського керівництва до України пояснювалося, за словами Павла Постишева, тим, що вона потребувала масовіших чисток, оскільки постійно породжувала більше ворогів...

За даними історика Лазаревича Москва запланувала репресувати у 1937 році 28 тисяч українців. У той час плани прийнято було перевиконувати. Навіть такі. Отож нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Нові «плани» були такими - розстріляти 26150 чоловік, відправити у концтабори - 37600.

Історик Юрій Шаповал називає інші цифри: із серпня 1937 року по листопад 1938 планувалось розстріляти 76 тисяч людей, фактично ж розстріляно внаслідок збільшення лімітів близько 400 тисяч. Він також повідомляє, що готується до друку видання, де будуть опубліковані документи, які красномовно свідчать: великий терор свідоме плановане винищення народу.

Про це свідчать і документи тодішнього НКВС, які стосуються нашої області (на той час вона була не сформована і її нинішня територія належала до кількох тодішніх областей). «Робота» (цілеспрямовані репресії) велася за багатьма напрямками, які сама НКВС визначала так: троцкісти і праві; учасники військово-фашистської змови; по польській (німецькій, румунській, грецькій, чеській, японській і т.д.) контрреволюції і шпигунству; українські націоналісти; церковники і сектантська контрреволюція; шкідники різних мастей і білогвардійщина; жінки зрадників Батьківщини; куркульська контрреволюція. Як зазначено в довідці про оперативну діяльність районних органів НКВС в Миколаївській області, з 1 червня і по 1 грудня 1937 року, згідно з цією класифікацією, серед заарештованих найбільше було представників куркульської контрреволюції та українських націоналістів - 1840 та 1083 відповідно, чимало й шкідників - 925, більше 900 знайшлося й польських та німецьких шпигунів, і навіть 19 японських...

Повідомляється також, що в місті Кірово розкрито і ліквідовано німецько-фашистську організацію, створену агентом німецької розвідки Фішмахером. Заарештовано 15 чоловік, більшість розстріляно. Тут же викрито і ліквідовано контрреволюційну німецьку націоналістичну організацію «Союз» громадян німецької раси. Заарештовано 24 особи. У визначеннях документів НКВС чітко вказується критерій вини: належність до раси, чи до нації. Національна приналежність практично автоматично робила людей у ті роки жертвами репресій. І стосувалося це не лише національних меншин. Українських всіляких націоналістичних контрреволюційних повстанських та інших (з різними формулюваннями) організацій на той час викривали по кілька чи не в кожному районі. Зрозуміло, що суть їхньої діяльності, як правило (хіба що за рідкісними винятками окремих деталей) були вигаданими або названими в анонімних доносах, які заарештовані потім підтверджували під тортурами.

А організації агентурної сітки приділялася особлива увага. Про це свідчить доповідна записка (очевидно, таких документів було чимало) про завербованих агентів та інформаторів. Дані класифікуються по місяцях, по категоріях - скільки професорів, письменників, художників, працівників радапарату, профспілок і т.д.

Тодішній режим явив світові безпрецедентне утворення, інструмент беззаконня - трійки. Цілком очевидно, рішення вони виносили, виходячи не з матеріалів конкретної справи, а з планів та збільшених лімітів на репресії і розстріли, де окрема людина була лише одиницею їх виконання. Про це свідчить і те, що справи, які у ті ж роки розглядали, скажімо, обласні суди, незважаючи на загальну тенденцію та атмосферу в суспільстві, мають набагато м'якші і поміркованіші вироки.

Не викликає сумніву, що основний масив репресій у нашому краї припадає якраз на ці два пекельні роки. У деяких районах це половина (Петрове - 201 з 412, Новомиргород - 400 з 813), а то й більше (Новоархангельськ - 301 з 547) від загальної кількості репресованих. У Вільшанському районі, скажімо, число справ, що датуються 1937-38 роками взагалі становить 65 відсотків. Тут, зрозуміло, виходячи з національного складу населення, органи громили болгарських націоналістів. Взагалі ж, у нас, як і скрізь по Україні, НКВС невпинно «розкривала» діяльність всіляких націоналістичних, повстанських, польсько-католицьких, сектантських, право-троцкістських, шкідницьких, а загалом контрреволюційних (найпоширеніше звинувачення в ті роки) груп і угруповань. Практично на сто відсотків усе це було вигадкою, мішурою, якою прикривалась диявольська жорстокість маховика репресій.

Хоча, звичайно, в ті жорна потрапляли і свідомі вороги радянської влади, які не сприймали її і відверто критично висловлювались про це - колишні учасники різноманітних повстанських загонів та нечервоних військових формувань, розкуркулені та їхні родичі, просто критично мислячі люди. Чимало таких, які до 1937 року встигли по кілька разів побувати в лабетах ЧК, ДПУ, а потім уже й НКВС. Дехто відбув призначений раніше термін і пробував пристосуватися до радянської дійсності, наївно сподіваючись, що порахунки зведено і можна нарешті отримати спокій. Наприклад, Куц Андрій з Петрівського району, якого чотири рази затримували ЧК і ДПУ, будучи в 1930-му розкуркулений і засланий на північ, повернувся, зумів здобути професію комбайнера і працював у колгоспі, очевидно, змирившись із реальністю. Та у 1937-ому йому згадали і службу в армії УНР, і у штабі повстанця Ярового - тож, зрозуміло, розстріляли.

Взагалі з тієї м'ясорубки мало кому вдавалося врятуватися: якщо не отримували вирок першої категорії (розстріл) відразу, то помирали в таборах, на етапах та пересилках. Одиниці ж, які поверталися, як правило, зазнавали репресій у 1949-50 роках. У цьому плані унікальною є постать свідомого українця, людини, яка ніколи не втрачала своєї гідності, українського націоналіста, який ніколи, власне, не приховував своєї позиції, арештовувався в 1928, 1937 та 1949 роках, залишився живим і з незламною твердістю духу та власних переконань дожив до 80-90-их минулого століття - новомиргородця Степана Кожум'яки.

І все ж, таких прикладів свідомого критичного протистояння з владою менше порівняно із загальною масою тих, хто поплатився життям чи роками й роками мук і нестатків за одне необережне слово, анекдот, розказаний у веселому товаристві, чи за те, що має родичів за кордоном або колись доля закидала його в далекі чи не дуже краї (головне за межі тодішнього СРСР). У багатьох справах репресованих у 1937-3 8 роках навіть немає за що зачепитися, щоб назвати якусь конкретну вину людини, крім загальника - контрреволюція. Доходило до курйозів: Івана Криворучка з Долинського району, наприклад, звинуватили у тому, що він нібито розшифровував відому абреавіатуру ВКП(б) як Всесоюзний комітет проституток і б... Важко сказати, чи не вигадка це самого слідчого НКВС, в якому він висловив своє світоприйняття і розуміння речей... І це не дивно, адже сьогоднішній слідчий і начальник завтра цілком міг стати жертвою. Та що там слідчі, віддані комуністи, відверті зрадники і сексоти, які, власне, хто ціною життя і крові, а хто своєї совісті, творили і утверджували ту революцію, до якої так безцеремонно тепер чіпляли приставку контр, потрапляли у жорна репресій. Дудинський Антон, наприклад, з Долинського району, член ВКП(б) з 1919 року, в роки громадянської війни заробив два ордени Червоного Прапора, звинувачений у шпигунстві і розстріляний. Так само як і член болгарської компартії з 1918 року, член ВКП(б) Манолов Манол з Вільшанського району.

Про атмосферу страху, сексотства, зрадництва, що панували тоді в суспільстві свідчить унікальний факт, що продемонстрував наш земляк Геріх Михайло." На момент арешту він був курсантом Орловського бронетанкового училища. Та й арештували його задля годиться. Він, власне, сам прийшов у органи із заявою: дізнавшись про арешт Михайла Бірюкова, директора заводу «Червона зірка», де до вступу в училище наш Геріх працював модельником, він повідомив про це комісарові училища. Не забув при цьому також наголосити, що в цьому ж навчальному закладі навчається племінник опального директора... Мабуть, Геріх, вивчившись, зумів зробити непогану кар'єру. Таких радвлада і компартія цінували.

У Кіровограді ж репресії 1937-38 років здійснювались повномасштабно: у ці два роки заарештовано 712 чоловік з 1604, репресованих за весь час панування більшовизму. Одних лиш працівників «Червоної зірки» арештували 163 чоловіки, на чолі, як уже згадувалось, з директором. «Ворогів» народу знаходили скрізь: і серед працівників залізничній станції Кірово-Українська, як вона тоді звалась (41 арештований), і на заводі «Профінтерн» (24), і на заводі «Більшовик» (12), і на заводі «Озет»(9), і на птахокомбінаті, і на спиртзаводі, і на панчішній фабриці, і на канатному заводі, і на кондитерській фабриці, і на електростанції та на пошті, і в Тсоавіахімі та трамвайному парку, і у 15-ій авіабригаді та водоканалі, і на цегельні, і по артілях. Чимало їх знаходилось і у різних обласних організаціях - «Союзборошно» (12), «Облбудтресті» (9), облземуправлінні, обласній споживспілці, облторзі, ветслужбі, аптекоуправлінні.

Такі репресії, зрозуміло, не могли не торкнутися шкіл, де арештовано здебільшого вчителів німецької мови (часто німців за національністю, що, власне, й було їхнім найбільшим гріхом), педагогічного інституту, будівельного технікуму, технікуму механізації сільського господарства, краєзнавчого музею. Багато з цих організацій існують і досі, тож непогано було б, аби пам'ять про їхніх колишніх працівників вони хоч якось вшанували.

Окрема, особлива категорія громадян, що потерпіли від репресій 1937-38 років - дружини репресованих. Багатьох з них арештовували другого ж дня з єдиним звинуваченням - не донесла на чоловіка. Деяким додавали ще й контрреволюційну діяльність, і тоді жінку чекали такий же строк (як правило, вісім-десять років), чи й розстріл. Але багатьох відпускали, обмежившись фактично моральними тортурами. Адже при цьому дітей забирали і відправляли в дитячий будинок, де їх потім ще треба було знайти. При цьому сім'я перебувала, як правило, в жахливих злиднях, бо жінку позбавляли роботи, всіляко знижуючи її соціальний статус. Як таким жінкам як Зінаїда Баховська, Марія Гаврилова, Клавдія Ніколаєвська, Варвара Кияшко, Тетяна Бірюкова, Калерія Озерянська і багатьом-багатьом іншим вдавалося виживати - сам Бог відає.

ДИСИДЕНТСТВО

Засудження культу Сталіна і відлига 60-их років, зрозуміло, не могли не резонувати і на теренах нашого степового краю. Звичайно, він не був ні центром дисидентського руху, ні територією активного розповсюдження самвидаву.

Та судові політичні процеси в країні тривали. За даними самого ж КДБ (як стверджує дослідник Григорій Касьянов) протягом 1954-1959 років в Україні було ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань». За «антирадянську діяльність притягнено до судової відповідальності 1879 осіб, профілактовано, тобто піддано різним формам залякування та адміністративного переслідування 1300 осіб. За цей же період органами дежбезпеки було викрито 46 «антирадянських угруповань з числа інтелігенції та молоді», що налічували 245 осіб. Зрозуміло, звинувачення у цих справах були в основному перебільшені або фальсифіковані. Але це не завадило ЦК КПУ у грудні 1959 року прийняти постанову «Про стан та заходи посилення роботи органів державної безпеки Української РСР». Ця постанова орієнтувала органи на ширше застосування засобів «профілактики та виховання» щодо тих, хто «випадково потрапив на ворожий шлях». Очевидно, не зовсім покладаючись на такий «лояльний» підхід, КГБ СРСР невдовзі видав таємний наказ «Про посилення боротьби органів державної безпеки з ворожими проявами антирадянських елементів».

Серед тих, хто був переслідуваний в ті роки, стоїть в чільному ряду українських дисидентів і мав безпосередній стосунок до нашої області, можна назвати Ярослава Лесіва, який в 60-ті роки працював учителем у Завіллівській школі-інтернаті Гайворонського району. За участь у підпільній організації «Український національний фронт», яка надіслала на адресу XXIII з'їзду КПРС меморандум, де містилися вимоги припинити русифікацію України і переслідування української інтелігенції, Верховним судом України був засуджений до шести років ув'язнення у виправно-трудових таборах (пізніше ще не раз арештовувався КДБ).

Якщо ж говорити про екстраполяцію процесів шістдесятництва на події в нашому краї, то перший етап його ідейного визрівання - культурництво - на Кіровоградщині позначився хіба що деякими поетичними творами (Народовий, Юр'єв, Гончаренко), протестний чи опозиційний зміст яких з точки зору сьогоднішнього дня, очевидно, підлягає сумніву. Та це не завадило КДБ цікавитися ними, що тягло за собою відповідно чималий дискомфорт для авторів (Юр'єв змушений був виїхати в сусідню область, трагічно скінчилося життя Народового, мав певні непорозуміння з владою і Гончаренко). Та ці прояви були достатньо слабкими, щоб перерости в організаційний політичний спротив, що стало наступним етапом розвитку дисидентського руху.

Дуже дотично торкнулася нашого краю і самвидавівська течія українського руху опору. Знову ж, його перший етап (за класифікацією Григорія Касьянова) - чисто літературний, коли публікувались тільки художні твори, статті чи спогади, що стосувались виключно літератури якоюсь мірою проглядався у появі альманаху «Степ». Зрозуміло, він викликав жвавий інтерес літераторів краю, став певним етапом формування місцевого літпроцесу. Та його появу в жодному разі не можна назвати самвидавом, бо побачив світ альманах цілком легально, з дозволу компартійної влади і під її цілковитим контролем. Аж до 1989 року, коли в області з'явилась рухівська газета «Думка», на Кіровоградщині не виходило жодне самвидавівське видання.

Та одна річ видавати, інша - читати. Це теж каралося органами. За розповсюдження самвидаву у 1967 - 1971 роках в Україні було засуджено 87 осіб, представників Кіровоградщини - 5, наша область ввійшла до сімки найактивніших (поряд із Львівською, Івано-Франківською, Київською, Луганською, Донецькою і Тернопільською).

Серед найвідоміших фактів такого переслідування - увага органів до тодішнього чільного представника української інтелігенції на Кіровоградщині, викладача педінституту і письменника Миколи Смоленчука за те, що привіз у Кіровоград, і, очевидно ж, читав рукопис книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І хоча Микола Кузьмович офіційно не був репресованим (виключений з компартії, позбавлений роботи, яку змушений був шукати аж на Волині), все ж ця «увага» не могла не позначитися на його творчому, кар'єрному та фізичному здоров'ї.

Та якщо окремих видань українського руху опору на Кіровоградщині не виходило, то звернень до різних владних інстанцій, що порушували їхню ідеологічну цноту, листів, листівок антирадянського характеру було чимало. І за них - відповідно - карали. Класичним прикладом такого «жанру» на теренах нашого краю можна назвати листи-звернення науковця, викладача Кіровоградського педагогічного інституту Георгія Дубовова з приводу подій 1968 року в Празі. «Старий комуніст», як підписався під листом кандидат фізико-математичних наук, намагався дати практичні поради чехословацьким патріотам про те, як ефективніше організувати контрпропагандистські заходи. Ці пропозиції коштували йому шести років неволі, практично кінця будь-якої наукової діяльності (суд клопотав перед ВАКом про позбавлення його наукового звання).

І все ж, якщо дії Георгія Дубовова можна назвати свідомими і цілеспрямованими, то листівки, які виготовили молоді кіровоградці Олександр Жаданов, Едуард Дикусар та Микола Олійник з допомогою гумового кліше, вирізаного зі старої калоші, можна назвати швидше емоційною реакцією на прояви радянського бюрократизму, несправедливості та якихось дрібних особистих непорозумінь з керівництвом. Інформації із зарубіжних радіопередач про діяльність організації НТС («Народно-трудовий союз») виявилось досить, щоб вони фактично під диктовку тодішніх провідників НТС, взяли на озброєння кілька лозунгів, розтиражували їх і розкидали листівки по місту Кіровограду. Та навіть таке вільнолюбство коштувало кожному з них кількох років таборів.

Якщо говорити про листівки, то, очевидно, найрадикальнішими і найконкретнішими («Геть убивцю Брежнєва!» - куди вже конкретніше?) з них, хоча водночас і найтаємничішими, були розповсюджувані колишнім працівником КДБ Олексієм Горошком. Він не криючись і не ховаючись за псевдо, відкрито звинувачував систему, що до нього застосували найновіші наукові розробки, аби повсякчас слідкувати за його думками і вести з ним постійний виснажливий діалог. Важко сказати, що в цих звинуваченнях було правдою, а що вигадкою, але справу Олексія Горошка можна назвати класичним прикладом застосування комуністичним режимом каральної психіатрії: її розгляд відбувався без участі звинуваченого, а вирок містив вимогу примусового психіатричного лікування.

Своєрідним втіленням дисидентського руху на Кіровоградщині (принаймні другого етапу розвитку дисидентського самвидаву - поява політичноих статей, анонімної публіцистики) став простий учитель математики з Добровеличківського району Петро Чорний.

Цей чоловік, не причетний до жодних антирадянських організацій (з членами Української Гельсинської групи познайомився вже в таборах), Кіровоградським обласним судом визнавався особливо небезпечним державним злочинцем і був засуджений до шести років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. Власне, фактично тільки за те, що мав сміливість аналізувати економічний та суспільний лад тодішньої держави, задумуватись над тим, що суспільство має контролювати владу і за те, що спробував донести ці думки якщо не до широкого загалу (що на той час було неможливим), то принаймні до окремих мислячих людей.

Свої листи він писав у формі відгуків на якісь значимі публікації чи книги, висловлюючи в них часто діаметрально протилежну думку, активно полемізуючи з авторами. Прикладом такої полеміки був відгук на книгу політичного оглядача державного телеканалу Юрія Жукова «Суспільство без майбутнього», яка в стилі радянської ідеології таврувала капіталістичний спосіб виробництва і капіталізм взагалі. І, як не парадоксально, він ілюструє свої думки цифрами і фактами, взятими з матеріалів пленумів ЦК КПРС, даними тодішнього Центрального статистичного управління СРСР.

Сьогодні ми багато говоримо про необхідність розбудови громадянського суспільства, про те, що тільки небайдужі, активні громадяни можуть створити справді міцну державу. Але всі ці розмови часто якось ніби зависають в повітрі, не сприймаються всерйоз, хоча проблема, безперечно, існує.

КДБ ж усерйоз сприйняла відкритого листа відомому кінорежисеру Сергієві Бондарчуку про інакодумство і дисидентство в СРСР, якого Петро Чорний писав у далекому 1977-ому. Крім міркувань про те, що дисиденти по суті не є ворогами радянської влади, бо ж не закликають до зміщення уряду чи повалення існуючого ладу, а переслідують і паплюжать їх тільки за те, що вони вимагають для кожного громадянина права бути активними членами суспільства, у цьому листі дуже цікавими для нас можуть виявитися міркування про необхідність контролю суспільства над владою та форми, у якій він існує.

У системі філософських поглядів Петра Чорного, зрозуміло, не могло не відобразитися дуже гостре на той час національне питання. Це для апологетів комуністичної ідеології 1970-ті роки - зразок міжнаціонального миру та спокою, для тих же, кому боліла Україна, це - час найвищого і найієзуїтськішого піку денаціоналізації і витіснення українства зі всіх сфер життя. Ці тенденції, безперечно, не міг не помічати українець і за походженням, і за духом Петро Чорний. І він не просто помічав їх, а бачив за ними те, над чим часто не замислювались навіть ті, хто ставав на захист української мови і культури вже наприкінці 80-их чи й на початку 90-их. Петро Павлович, інженер і математик, чітко бачив, що за денаціоналізацією стоїть набагато загрозливіше і страшніше явище - деморалізація. Сьогодні ми жахаємось її, дивуємось, шукаємо причин і часто розводимо руками: звідки могли взятися такий цинізм, така зневага до будь-яких людських цінностей, така духовна, та й навіть душевна, порожнеча?

Після арешту Петра Чорного паростки нової свіжої опозиційної думки з'явилися на Кіровоградщині тільки в кінці 80-их - з появою Товариства української мови і трохи пізніше - з постанням Народного руху. Настав час демократичних перемін у радянському суспільстві, які завершились проголошенням відновлення незалежності держав, України в тому числі.

"Розпад радянської імперії в кінці 1991 року не був явищем випадковим, як намагаються довести деякі ліві екстремістські ідеологи. Використання психіатрії проти інакодумців суттєво відображає перманентну кризу суспільно-політичних відносин. Аналіз життя України у 70-80 роки чітко показує неможливість владоможців подолати кризу старими політичними і пропагандистськими методами". Каральну психіатрію тоталітарна держава застосовувала в усі періоди свого існування: Одеським обсудом у лютому 1933 року направлений у психіатричну лікарню колгоспник села Веселівка Великовисківського (нині Новомиргородського) району за те, що "будучи таємним співробітником, сексотом, Великовисківського РВ ДПУ, протягом чотирьох місяців не повідомив у органи про наявність у селі антирадянської організації", у травні 1940 року Кіровоградський облсуд відправив у Херсонську психколонію закритого типу Ісаака Корогодського, який "створив власну Конституцію, яку назвав Всесвітньою, що містила невмотивовані пропозиції, а також елементи антирадянської агітації". Особливою нарадою МДБ СРСР у серпні 1951 року направленний в Казанську психлікарню для примусового лікування бондар м'ясокомбінату м.Олександрії Михайло Повстяний, який "написав анонімний лист антирадянського змісту "Кровожадному Хрущову і його безсовісним катам" - понад чотири роки тривало "лікування", меліоратор колгоспу ім.Леніна Устинівського району Петро Димченко управлінням КДБ Кіровоградської області заарештований у серпні 1984 року за те, що "восени 1974 року, проживаючи в Устинівці в гуртожитку й навчаючись у 9-ому класі, написав листа в ФРН професору Майснеру: "Комуністів я ненавиджу, бо вони зробили мені багато зла", просив допомогти йому втекти за кордон; у вересні 1983 року під час служби в армії написав листа на радіо Швеції, в якому просив політичного притулку; через радіоприймач ВЕФ-202 слухав передачі зарубіжних радіостанцій; 31 січня 1984 року в райцентрі вивісив на людних місцях, на акації біля будинку райнарсуду, на дверях ларка та туалету три листівки, виготовлені на ватманському папері із антирадянськими закликами "хай живе вільна Україна", "росіяни нас ведуть до загибелі", "зараз нема чого їсти - все віддається братам"; у червні 1984-го відправив листа у Москву в посольство США, в якому повідомляв дислокацію і командний склад деяких військових частин Радянської армії'" - засуджений до примусового лікування в психіатричній лікарні уже в рік горбачовської перебудови, а звільнений через три роки.

Справ, у яких до інакодумців краю застосовували каральну психіатрію, нині в Держархіві Кіровоградської області не так і багато (до трьох десятків - чимало покараних психушками й досі нереабілітовані й архівні справи їхні недоступні), але й це свідчить про те, якою безпорадною була ідеологія тоталітарної держави, не здатна переконувати - лиш карати силою. Тому вона була приречена на крах.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ТРИВАЄ ПІВСТОЛІТТЯ

Перші кроки до реабілітації невинно репресованих жертв тоталітарного режиму, його лібералізацй було здійснено після смерті Сталіна. З березня по вересень 1953 року було ухвалено укази Президії Верховної Ради СРСР про амністію ув 'язненихдо п 'ятироків та про право Верховного Суду переглядати за протестами Генпрокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та особливої наради при НКВС-МДБ-МВС СРСР, скасовувалися військові трибунали та особлива нарада МВС, а також постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Спроба подальшого підпорядкування партії каральним органам держбезпеки привели до арешту, а потім і розстрілу Л.Берії та інших керівників. Наступного року було створено центральну і місцеві комісії з перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 роках за політичними обвинуваченнями. Нагадаємо, що починалися вони із справи про вбивство у Смольному Кірова, в організації якого було звинувачено уродженця Єлисаветграда Зінов'єва. Крім розстрілу останнього наслідком тієї події стало і перейменування Зінов'євська на Кірово.

У грудні 1955 року почала діяти комісія для вивчення матеріалів про масові репресії громадян у 1935-1940 роках. Уряд СРСР прийняв постанову "Про трудовий стаж, працевлаштування та пенсійне обслуговування громадян, необгрунтовано залучених до кримінальної відповідальності і згодом реабілітованих". На XX з'їзді КПРС у 1956 році керівник її ЦК М.Хрущов у режимі закритого засідання виголосив доповідь про культ особи і його наслідки.

1955 року було припинено справу "антирадянської націоналістичної організації" в Кіровограді. Найстарший із засуджених, І.Костецький, у 1945-1948 роках завідував кафедрою мови та літератури в місцевому держпедінституті. Педагог вів літературний гурток при газеті "Кіровоградська правда", до складу якого входили, зокрема, студент філфаку М.Нагорний та В.Скосирєв. Доля цих людей склалася трагічно, оскільки їх було звинувачено в націоналізмі. У 1946 році зі шпальт самої газети Костецькому дісталося за безконтрольність щодо викладачів, у чиїх лекціях з'являлися націоналістичні ідеї. У зв'язку з цією статтею роботу кафедри обговорила вчена рада педінституту.

Через два роки Іван Костецький читає відкриту лекцію для випускників учительського інституту "Рецидиви буржуазно-українських націоналістів та боротьба з ними". При обговоренні її на кафедрі йому запропонували... перечитати лекцію, оскільки в ній було забагато цитат із творів українських письменників-націоналістів, а критики щодо них було замало. За це, негативний вплив на літгуртківців, студентів, які, начебто, створили націоналістичну організацію, Костецький отримав 25 років таборів і 5 - позбавлення в правах. Лише смерть Сталіна скоротила цей термін.

Організатором же націоналістичного гуртка репресивні органи "визначили" Михайла Нагорного. Останній прагнув займатися літературною творчістю. За його свідченнями, він написав п'єси "Козак із Чорнолісся", "Помста", збирав матеріали про партизанський рух для майбутньої повісті "Прапор над Кіровоградщиною". Щоб добитися "зізнання", слідчі застосовували моральні і фізичні тортури щодо підозрюваних. Колишнього партизана Федора Лукіна, інваліда, садили в карцер. Володимира Одаховського помістили на 8 діб в одній сорочці в підвал. Студенту II курсу філологічного факультету Григорію Невкритому погрожували розправою над батьками. Нагорного вночі допитували, а вдень не дозволяли спати.

У справі "антирадянської націоналістичної організації" згадувався і внук драматурга Карпенка-Карого Андрій Юрійович Тобілевич. Він був членом товариства з розповсюдження політичних та наукових знань, читав лекції про творчість свого діда. Але і його каральні органи не залишили поза увагою. Андрію Тобілевичу заборонили читати ювілейну доповідь про Карпенка-Карого, як таку, що написана в націоналістичному дусі. У справі йшлося, що він мав націоналістичні погляди, ідеалізував старий побут села з його релігійними традиціями (через два десятиріччя це ж інкримінуватимуть Олесю Гончару, за "Собор"), розповідав антирадянські анекдоти, був незадоволений тим, що обласне керівництво не підтримувало його ініціативи з організації музею Карпенка-Карого. Але, напевне, авторитет предка, смерть Сталіна врятували Андрія Юрійовича від ув'язнення. Не пропали марно його клопотання і зусилля щодо відкриття музею-заповідника на хуторі Надія Кіровоградського району. Це сталося через півроку після XX з'їзду партії.

Редактор редакційно-видавничого відділу Кіровоградського держпедуніверситету імені В.Винниченка В.Романцевич згадує, як був приголомшений змістом закритої доповіді з'їзду партії М.Хрущова, з яким був ознайомлений 1956 року як працівник Новомиргородської райгазети. До цього він - син ув'язненого на десять років, який з дитсадка відчував до себе ставлення, як до сина "ворога народу", - "щиро вірив фальсифікованій історії, часто у своїх творах вихваляв Й.В.Сталіна". Реабілітації (1958 рік) його батько К.Романцевич так і не дочекався, помер після повернення з таборів із підірваним здоров'ям. У процесі хрущовської відлиги було звільнено і реабілітовано уродженця Новомиргорода С.Кожем'якіна. На той час фахівцеві з дипломами учителя мови й літератури та інженера-автошляховика було 56 років. Із них 22 відбув під арештами, у в'язницях, таборах, засланнях. Після того він встиг побудувати (здебільшого і спроектувати) добротні мости в м.Новомиргороді, сусідньому с.Коробчиному та кількох інших районах Кіровоградщини й Черкащини.

Донька засудженого до розстрілу 1938 року машиніста залізниці, футболіста місцевої команди, комуніста, поляка І.Зельги Олена на все життя запам'ятала, як у 1958 році після реабілітації батька її мама "принесла в жмені дві його зарплати - компенсацію за чоловіка". Коли доньки репресованого підросли, "часто писали Сталіну, Ворошилову про батька (бабуся все диктувала), а після цих листів маму викликали в КДБ і казали, що "отбывает наказание".184 14.06.1956 президія Кіровоградського облсуду припинила справу на розстріляного 1938 року І.Єременка з Табурища (тепер - у складі Світловодська) Новогеоргіївського району. "Дуже сумували ми за татком. Він був таким добрим, лагідним, люблячим, так дбав про сім'ю. А красень який! В Табурищі батька мого знали всі і шанували як порядну людину. Я все думаю: за що його арештували? Може муляло комусь очі, що був він героєм війни, мав багато нагород, чесно працював? (...) Таточку, чому з тобою так вчинили, за що?" - згадувала в 1990-х його донька Анастасія із Світловодська, яку розлучили з батьком 12-річною...

У роки незалежності згадували часи реабілітації вихідці з Кіровоградщини, яких за колючий дріт було направлено під час повоєнної служби в Радянській армії. Уродженець Новогеоргіївська В.Завідчак добровільно пішов на фронт, потрапив до німецького полону, з якого втік, знову воював, мав кілька поранень, день Перемоги зустрів у Чехії, служив у Західній Україні. 1949 року був заарештований за сфабрикованим звинуваченням і після тримісячних катувань, тяжко хворий, підписав протокол зізнання. Смертну кару В.Завідчаку замінили на 25 років виправних таборів і 5 років позбавлення прав. 1954 року на підставі указу про умовно-дострокове звільнення ув'язнених, як такий, що відбув дві третини терміну, був випущений, а 1958-го під час роботи в Олександрійській шахті дізнався і про реабілітацію. Засудили ж за те, як згадував Володимир Іванович, що сказав, "якби добре жилося, то дітей би в школу голих і босих батьки не посилали (...) Що казав: наша техніка і радіостанції слабіші за американські (...) За те, що (...) ділився з солдатами враженнями: хліба в людей немає (...), під кінець року залишаються в боргу колгоспові, збирають у лісі жолуді, ягоди, сушать на зиму, аби якось вижити. Чи це є приводом засудити людину до смерті? Я став ворогом народу і Батьківщини". У 1956 році з Колими на Україну повернувся уродженець Маловисківщини Ф.Ухань, якого за 9 років до того після п'ятимісячних допитів і тортур разом ще з двома гвардійцями військовий трибунал Одеського округу протягом 10 хвилин засудив за "зраду Батьківщині" і "групову антирадянську агітацію". А матір засудженого зобов'язали сплатити ще й за "конфіскацію майна" під загрозою її заслання до Сибіру. Причиною ж репресії вихідця із с.Янопіль (тепер - Березівка), як він згадував, була розповідь співслуживцям після відпустки про бідування матері в колгоспі навесні 1946 року. Уродженець Онуфріївни, учасник Корсунь-Шевченківської битви, Яссо-Кишинівської операції, взяття Відня, курсант зенітного училища у Вірменії М.Мокрий замість лейтенантських погонів 1950 року після слідства "Смершу" отримав десять років позбавлення волі та три роки поразки в правах за "антирадянську агітацію". Виявилася вона в тому, що в розмовах із курсантами-фронтовиками українець відзначив кращий рівень життя в зруйнованих війною Угорщині, Чехословаччині й Австрії, ніж у СРСР - переможцеві війни. 1956 року онуфрієвець повернувся з уральського табору додому.

У квітні 1956 року при розгляді справ політв'язнів на Колимі Комісією Президії Верховної Ради СРСР (тут її очолював Л.Брежнєв) був звільнений із ув'язнення із зняттям судимості В.Караташ із с. Роздолу Голованівського району. У його пам'яті попередніх десятиріч закарбувалися насильницька колективізація, розкуркулення, руйнація церкви, голодомор, арешти "ворогів народу", фашистська окупація. У роки останньої Володимир ще з п'ятьма юнаками створили осередок ОУН, який вів пропагандистсько-просвітницьку роботу серед населення. Володимир Михайлович згадував, що в районах Гайворона, Ульяновки, Голованівська, Умані під час окупації діяли дві сотні УПА, які, крім пропагандистської роботи мали кілька сутичок з німцями. Гестапівці засудили до розстрілу В. Караташа і його батька. Останнього було страчено на польському цвинтарі в Голованівську, сину ж вдалося зникнути. Однак, згодом його заарештував "Смерш" у Горькому. Потяглися роки лісоповалу, шахти у Воркуті. Там військовим трибуналом був засуджений до розстрілу за "організацію і керівництво антирадянською повстанською групою українських націоналістів". П'ять місяців в одинокій камері смертників у Вологді після смерті Сталіна змінилися вироком на 25 років в'язниці і концтаборів. До звільнення ще брав участь в Кенгірському повстанні 12-и тисяч політв'язнів у таборі суворого режиму в Казахстані. "В усіх концтаборах, де мені доводилось бути, знаходилося понад 80 відсотків українців. Тут нас примушували безплатно будувати житлові будинки, виготовляти драги - комбайни для видобування золота. Мільйони українців, безплатна рабська сила, працювали для Росії в шахтах, на лісоповалах, в рудниках, на будівництві гребель, залізниць, житлових будинків. А Україна завжди чомусь і досі в "боргу" перед Росією", - згадував пенсіонер.

Постановою ЦК КПРС у травні 1958 року було виправлено помилки в оцінці опер "Велика дружба" В.Мураделі, "Богдан Хмельницький" К.Данькевича і "Від усього серця" Г.Жуковського. Наступного місяця ЦК Компартії України постановою "Про виправлення помилок у творчості деяких композиторів Української РСР" відкинуло наклепи на творчість українських композиторів, зокрема Б.Лятошинського, який ще на початку XX століття навчався у Златопільській (тепер - у складі Новомиргорода) гімназії, де директором працював його батько.

У післясталінські часи Хрущов на весь світ заявив, що в СРСР немає політичних в'язнів. Але в цей час лише у мордовських таборах було ув'язнено тисячі "особливо небезпечних державних злочинців". На 1 квітня 1959 року в таборах і колоніях МВС СРСР утримувалося близько 950 тисяч ув'язнених, з яких понад 11 тисяч - "контрреволюціонерів". Згодом туди ж потраплять шістдесятники, угаесівці. Один з них Василь Стус вказаного 1959 року вчителював кілька місяців до служби в армії у с.Таужному Гайворонського району.

Реабілітаційний процес тривав і в 1960-1980 роках, однак він не був масовим, а, як правило, на вимогу окремих громадських організацій (зокрема творчих спілок) та родичів репресованих. У 1973 році був реабілітований завідувач хати-лабораторії колгоспу імені Орджонікідзе із села Спаського Маловисківського району Давид Моторний: заарештований влітку 1938 року за "шкідницьку діяльність у сільському господарстві", він помер в ув'язненні у 1944-ому і всі подальші роки його справа не підлягала ніяким реабілітаційним постановам, аж поки не взявся вернути чесне ім'я своєму батькові син, письменник Олександр Моторний - процес тривав не рік і не три, але іще за життя син добився справедливості. Можна наводити іще приклади таких вимог: їх хоч і небагато, але вони свідчать, що люди стали прокидатись від того летаргічного сну, у який їх було кинуто тоталітарною системою.

Друга хвиля процесу реабілітації піднялась в СРСР під час горбачовської перебудови, а третя - в українській незалежній державі. Цей процес не завершений - він триває й нині.

Василь Бондар,

письменник

Світлана Орел,

журналіст

Сергій Шевченко,

історик

Реабілітовані історією. Кіровоградська область. – Книга перша. – Кіровоград, 2008. – С. 8-54.

 

 

 

 

 

 

Joomla inotur

Finland inotur picma